— Роберте, цей монах працює не сам, — сказав Тібінґ. — І доки ви не дізнаєтесь, хто за цим усім стоїть, ви обоє перебуватимете в небезпеці. Але добре, друже, вже те, що тепер перевага на вашому боці. Це чудовисько в багажнику щось знає, і той, хто ним керує, мабуть, зараз не на жарт нервується.
Ремі тим часом освоївся на незвичній дорозі і збільшував швидкість. Авто з плескотом переїхало якусь калюжу, виїхало на пагорб і знову покотилося донизу.
— Роберте, будь ласка, подайте-но мені он той телефон. — Тібінґ показав на телефон на панелі керування. Ленґдон зняв його й передав Тібінґові. Той набрав якийсь номер і чекав досить довго, доки хтось відповів. — Річарде? Я тебе розбудив? Ну звісно, розбудив, дурне запитання. Пробач, у мене виникла невеличка проблема. Я трохи нездужаю, і нам із Ремі треба на острови, щоб я підлікувався. Власне кажучи, просто зараз. Пробач, що не попередив тебе завчасно. Ти міг би приготувати «Елізабет» хвилин за двадцять? Знаю, зроби все можливе. До зустрічі. — Він відімкнувся.
— Елізабет? — здивувався Ленґдон.
— Мій літак. Коштував мені, як викуп за королеву.
Ленґдон розвернувся всім тілом і витріщився на Тібінґа.
— А що? — мовив той. — Не можете ж ви обоє Залишатися у Франції, коли у вас на хвості сидить вся судова поліція. У Лондоні буде безпечніше.
Софі теж обернулась до Тібінґа.
— Гадаєте, нам треба втікати з країни?
— Друзі, в цивілізованому світі я маю значно більше впливу, ніж тут, у Франції. До того ж за легендою Ґрааль заховано в Британії. Якщо ми відкриємо наріжний камінь, то напевно знайдемо карту, яка підтвердить, що ми рушили в правильному напрямку.
— Допомагаючи нам, ви дуже ризикуєте, — зауважила Софі. — Французька поліція вам цього не подарує.
Тібінґ презирливо відмахнувся.
— Із Францією покінчено. Я переїхав сюди, щоб знайти наріжний камінь. І от він знайшовся. Тепер мені начхати, чи я ще колись побачу Шато Віллет.
Софі вагалась.
— Але як ми пройдемо через контроль в аеропорту?
Тібінґ усміхнувся.
— Я літаю з Ле Бурже — президентського аеродрому, тут неподалік. Французькі лікарі шарпають мені нерви, тож кожні два тижні я літаю на лікування до Англії. І в обох кінцях оплачую деякі привілеї. Коли піднімемось у повітря, ви вирішите, чи хочете, щоб нас зустрів хтось із американського посольства.
Ленґдон вже не мав ніякого бажання зв’язуватися з посольством. Тепер він міг думати лише про наріжний камінь, про напис під трояндою і про те, чи все це врешті-решт приведе їх до Ґрааля. Він розмірковував, чи й справді наріжний камінь, як зауважив Тібінґ, лежить у Британії. Так говорили найновіші легенди. Навіть Авалон, міфічний острів короля Артура, що згадується в легендах про Ґрааль, тепер уважають не чим іншим, як Ґластонбері, що в Англії. Утім, де б не був Ґрааль, Ленґдон ніколи не припускав, що насправді шукатиме його. Документи Санґріл. Правдива історія Ісуса Христа. Могила Марії Магдалини, Ленґдонові раптом здалося, що цієї ночі він опинився в якійсь химерній реальності, у бульбашці, де знайомий світ його не досягав.
— Сер! — запитав Ремі. — Ви справді думаєте назавжди повернутися до Англії?
— Ремі, тобі нема чого непокоїтись, — запевнив Тібінґ. — Якщо я й повертаюся у володіння її величності, це не означає, що я готовий до кінця днів ґвалтувати свій смак сосисками й картопляним пюре. Сподіваюся, ти переїдеш до мене. Я маю намір купити гарну віллу десь у Девонширі, і ми одразу переправимо туди всі твої пожитки. Це чудова пригода, Ремі. Чуєш? Пригода!
Ленґдон не стримався й усміхнувся. Тібінґ так захоплено описував своє тріумфальне повернення до Британії, що Ленґдон і сам заразився його завзяттям.
Він відвернувся до вікна і розсіяно дивився на кущі обіч дороги, чудні у жовтому світлі протитуманних фар. Бічне дзеркало скосилось від ударів гілок, і Ленґдон побачив у ньому Софі, що спокійно сиділа ззаду. Він довго дивився на неї, і раптом його огорнула радість. Попри всі сьогоднішні неприємності, Ленґдон був вдячний долі, що звела його з такими чудовими людьми.
За кілька хвилин, наче відчувши на собі його погляд, Софі нахилилась і поклала йому руки на плечі.
— Все гаразд?
— Так, — відповів Ленґдон. — Більш-менш.
Софі знову відкинулась на спинку сидіння, і Ленґдон помітив, як на її обличчі промайнула ледь уловима усмішка. А тоді збагнув, що й сам усміхається.