Вона відчинила двері, вийшла, простягнула лагідні руки й обхопила ними обличчя приголомшеної Софі.
— Моя ти дитинко... яка ж ти красуня!
Софі не впізнала цієї жінки, однак знала, хто вона. Хотіла щось сказати, але від хвилювання насилу дихала.
— Софі, — схлипувала жінка, цілуючи її в чоло.
Софі збентежено прошепотіла:
— Але ж... Grand-père казав, що ти...
— Знаю. — Жінка поклала свої ніжні руки Софі на плечі і дивилась на неї рідними очима. — Ми з дідусем змушені були багато чого говорити жахливого. Ми робили те, що вважали правильним. Мені дуже шкода. Це все було задля твоєї безпеки, принцесо.
Почувши останнє слово, Софі відразу подумала про дідуся, який багато років називав її принцесою. Здавалося, його голос відбивається від кам’яних стін, проходить крізь землю і відлунює в таємничій порожнині під каплицею Рослін.
Жінка обійняла Софі. Сльози потекли з її очей ще дужче.
— Дідусь дуже хотів тобі все розповісти. Але ви посварилися. Він докладав усіх зусиль. Я мушу тобі багато всього пояснити. Дуже багато. — Вона ще раз поцілувала Софі в чоло, а тоді шепнула на вухо: — Більше жодних таємниць, принцесо. Настав час тобі дізнатися правду про твою родину.
Софі з бабусею сиділи на сходах, міцно обійнявшись, коли до них навпростець через галявинку підбіг молодий гід. Його очі світилися надією.
— Софі?
Софі кивнула крізь сльози і підвелась. Обличчя цього чоловіка було їй незнайоме, але коли вони обійнялись, вона відчула поклик крові, що текла в його жилах... зрозуміла, що кров у них одна.
Коли до них підійшов Ленґдон, Софі вже не вірилось, що тільки вчора вона була сама-самісінька на цілому білому світі. Тепер, у цьому незнайомому місці, в товаристві трьох людей, яких майже не знала, Софі якимсь дивом відчула, що нарешті вона вдома.
Розділ 105
Рослін огорнула ніч.
Роберт Ленґдон стояв на порозі будинку з грубого каменю. Йому було приємно чути сміх і щасливі голоси, що долинали з-за дверей. Чашка міцної бразильської кави, яку він тримав у руці, трохи його підбадьорила, але він відчував, що це не надовго. Утома проникла в кожну клітину його тіла.
— Ви вислизнули дуже тихенько, — почувся голос за спиною.
Він обернувся. У дверях стояла бабуся Софі, сріблясте волосся виблискувало в темряві. Останні двадцять вісім років вона звалася Марі Шовель.
Ленґдон утомлено всміхнувся.
— Я вирішив, що краще залишити вас самих. Адже вам є про що поговорити після такої довгої розлуки. — Через вікно він бачив, як Софі розмовляє з братом.
Марі вийшла і стала біля нього.
— Містере Ленґдон, коли я вперше почула, що Жака вбили, то страшенно налякалася за Софі. Побачити її сьогодні на порозі свого будинку було неймовірним щастям. Ви не уявляєте, як я вам вдячна.
Ленґдон не знав, що їй відповісти. Раніше від хотів вийти, щоб Софі могла поговорити з бабусею наодинці, але Марі попросила його залишитися й послухати. «Я бачу, що мій чоловік довіряв вам, містере Ленґдон, то й я вам довіряю».
Ленґдон залишився і, стоячи поряд із Софі, з німим подивом слухав розповідь про її покійних батьків. Неймовірно, обоє вони походили з роду Меровінґів, а отже, були прямими нащадками Марії Магдалини та Ісуса Христа. Задля безпеки батьки Софі змінили свої справжні прізвища Плантар і Сен-Клер. їхні діти були найчистокровнішими нащадками старовинного царського роду і тому перебували під пильною опікою Пріорату. Коли батьки Софі загинули в автокатастрофі, причин якої не вдалося з’ясувати, Пріорат занепокоївся, що про їхнє походження хтось дізнався.
— Ми з твоїм дідусем, — пояснювала Марі з болем у голосі, — мусили щось терміново вирішувати. Нам подзвонили й повідомили, що авто твоїх батьків знайшли в річці. — Вона витерла сльози. — Спочатку ми планували їхати в тому авті всі вшістьох — разом з вами, онуками. На щастя, в останню мить ми роздумалися, і твої батьки поїхали самі. Почувши про нещасний випадок, ми з Жаком не могли дізнатися, що там дійсно трапилося... і чи то був справді нещасний випадок. — Марі подивилася на Софі. — Ми лише знали, що маємо захистити вас, наших онуків, і вчинили так, як уважали за найкраще. Жак повідомив поліції, що я і твій брат були в тому авті... очевидно, наші тіла змило течією. З допомогою Пріорату ми з ним удвох сховалися. Жак був видною особою і не міг так просто зникнути. Ми вирішили, що Софі, старша з дітей, житиме в Парижі разом із Жаком, де Пріорат краще зможе її захистити. — Вона стишила голос до шепоту. — Розділити сім’ю — це було найважче з усього, що нам довелося зазнати в житті. Ми з Жаком бачилися дуже рідко, завжди потайки... під захистом Пріорату. Є певні обряди, які Пріорат дуже шанує.