Арінґароса увійшов повільно, з гідністю. Він побачив невиразні обриси трьох чоловіків, що сиділи за довгим столом у протилежному кінці зали. Того, що посередині, Арінґароса відразу впізнав — це був огрядний секретар Ватикану, який завідував усіма правовими питаннями міста-держави. Інші двоє були італійськими кардиналами.
Арінґароса пішов до них.
— Вибачте великодушно за таку пізню годину. Ми живемо в різних часових поясах. Ви, мабуть, утомилися.
— Зовсім ні, — відповів секретар, склавши ручки на величезному череві. — Ми вдячні, що ви приїхали так здалеку. Найменше, що ми могли зробити на знак шани, — це не спати і зустріти вас. Не бажаєте кави чи щось перекусити?
— Думаю, краще нам не вдавати, що це — дружній візит. Я мушу встигнути на ще один літак. Може, перейдемо одразу до справи?
— О, звичайно, — сказав секретар. — Ви впоралися швидше, ніж ми сподівалися.
— Та невже?
— Ви маєте ще цілий місяць.
— Ви висловили занепокоєння п’ять місяців тому, — зауважив Арінґароса. — То чого б я зволікав?
— Справді. Ми дуже задоволені вашою оперативністю.
Арінґароса побачив на протилежному кінці стола великий чорний дипломат.
— Чи це те, про що я просив?
— Так. — У голосі секретаря чулася тривога. — Хоча, мушу визнати, нас стурбувало це прохання. Воно здається доволі...
— Небезпечним, — закінчив за нього один із кардиналів. — Ви впевнені, що не краще переказати ці кошти на якийсь рахунок? Це неймовірна сума.
«Свобода коштує дорого».
— За свою безпеку я не турбуюсь. Бог мене захистить.
Але в поглядах чоловіків був сумнів.
— Гроші в такому вигляді, як я просив?
Секретар кивнув.
— Облігації великого номіналу на пред’явника, виписані на Банк Ватикану. їх приймають як готівку в будь-якій точці світу.
Арінґароса пройшов до кінця столу й відкрив дипломат. У ньому лежали дві товсті пачки облігацій, на кожній печатка Ватикану і напис «PORTATORE», який означав, що приймати ці облігації дозволено від будь-кого, хто їх пред’явить.
Секретар почувався незатишно.
— Мушу сказати, єпископе, усім нам було б спокійніше, якби це була готівка.
«Стільки готівки я б не підняв», — подумав Арінґароса і закрив дипломат.
— Ці облігації приймають так само, як готівку. Ви ж самі це сказали.
Кардинали обмінялися тривожними поглядами, і нарешті один із них мовив:
— Так, але ці облігації виводять просто на Банк Ватикану.
Арінґароса насилу стримав усмішку. Саме з цієї причини Учитель порадив Арінґаросі взяти гроші в облігаціях Банку Ватикану. Це було своєрідною страховкою. «Тепер ми всі пов’язані».
— Це цілком законна операція, — зауважив він. — «Опус Деї» перебуває під опікою Ватикану, а його святість має право розпоряджатися грішми, як уважає за потрібне. Ми не порушуємо жодного закону.
— Це правда, однак... — Секретар нахилився вперед, і стілець скрипнув під його вагою. — Ми не знаємо, що ви збираєтеся робити з цими грішми, і якщо це з якогось погляду незаконно...
— З огляду на те, про що ви мене просите, — перебив його Арінґароса, — що я робитиму з цими грішми — не ваша справа.
Запала довга мовчанка.
«Вони знають, що я маю рацію», — подумав Арінґароса.
— Тепер, як я розумію, ви хочете, щоб я щось підписав?
Усі троє посхоплювалися з місць і підсунули йому папір так квапливо, наче хотіли, щоб він якнайшвидше забрався геть.
Арінґароса уважно подивився на аркуш, що лежав перед ним. На ньому була папська печатка.
— Це ідентичне з тим примірником, який ви надіслали мені?
— Абсолютно.
Арінґароса здивувався, що, підписуючи цей документ, він не відчував майже нічого. Однак троє інших чоловіків, схоже, зітхнули з великим полегшенням.
— Дякуємо, єпископе, — сказав секретар. — Ваших послуг Церква ніколи не забуде.
Арінґароса підняв дипломат, відчуваючи в його вазі майбутню владу і здійснення сподівань. Усі четверо якусь мить дивилися один на одного, наче хотіли ще щось додати, але потім передумали. Арінґароса повернувся й попрямував до дверей.
— Єпископе! — покликав один із кардиналів у ту мить, коли Арінґароса збирався переступити поріг.
Він зупинився, обернувся.
— Слухаю?
— Куди ви тепер?
Арінґароса відчув, що це питання лежить радше в духовній, аніж у географічній площині, але він не мав наміру дискутувати про мораль о цій порі.
— До Парижа, — відповів коротко і вийшов.