— І як ви могли навіть подумати, що ми допомагатимемо вам? — мовила Софі.
— Тому що, моя люба, саме ви є причиною, чому Пріорат не явив світові документи. Любов вашого дідуся до вас не дала йому відповісти на виклик церкви. Це паралізувало його. Він не міг пояснити правди, бо ви пішли від нього, ще більше зв’язавши йому руки, змусивши його вичікувати. Тепер ви зобов’язані розповісти світові правду. Ви маєте зробити це в пам’ять про свого діда.
Хоча в голові Ленґдона шумів цілий потік різноманітних запитань, він знав, що зараз має значення лише одне: врятувати Софі. Здавалося, вона вся тремтить. Церква знищила її родину, щоб Пріорат мовчав? Ленґдон був упевнений, що сучасна церква не вбиває людей. Цьому має бути якесь інше пояснення.
— Нехай Софі піде, — твердо сказав він, не відводячи очей від Лью, — а ми з вами поговоримо віч-на-віч.
Тібінґ неприродно засміявся.
— Боюся, я не можу настільки повірити вам. Однак я можу запропонувати це.
Він повністю сперся на милиці, не відводячи револьвера від Софі, витяг наріжний камінь з кишені й, хитаючись, простягнув його Ленґдону.
— Знак довіри, Роберте.
Роберт не поворухнувся. «Лью віддає нам наріжний камінь?»
— Візьміть його, — сказав Тібінґ, якось дивно простягаючи його Ленґдону.
Ленґдон міг уявити лише одну причину, з якої Тібінґ міг повернути його.
— Ви вже відкрили його. І витягли мапу.
Тібінґ похитав головою.
— Роберте, якби я розкрив загадку наріжного каменя, я б зник і шукав Грааль сам, а вас би від усього цього усунув. Ні, я не знаю відповіді. У цьому чесно зізнаюся. Справжній лицар уміє бути смиренним перед Граалем. Він навчився слухатися тих знаків, які перед ним. Коли я побачив, що ви входите до абатства, я зрозумів: вас привела сюди одна причина. Допомогти. Я не шукаю особистої слави. Я служу значно вищому господарю, ніж власна гординя: Істині. Людство заслуговує знати правду. Грааль поєднав нас, і тепер він закликає, щоб його знайшли. Ми маємо поєднати зусилля.
Попри всі слова про співпрацю й довіру, револьвер Тібінґа був наведений на Софі й Ленґдона, коли ті наблизились до нього і взяли холодний мармуровий циліндр. Коли Ленґдон схопив його і відступив назад, у циліндрі забулькав оцет. Код так і не було набрано, тож криптекс лишався заблокованим.
Ленґдон глянув на Тібінґа.
— А може, я прямо зараз розіб’ю його?
Цього разу сміх Тібінґа був моторошний.
— Я мав би зрозуміти, що ваша погроза розбити його в церкві Темпл була несерйозною. Роберт Ленґдон ніколи не розіб’є наріжний камінь. Ви історик, Роберте. Ви тримаєте в руках ключ від двотисячолітньої історії, втрачений ключ Сангрил. Ви можете відчути душі всіх лицарів, спалених живцем, які охороняли таємниці. То невже вони загинули намарно? Ні, ви доведете, що їхня жертва не була даремною. Ви поповните ряди тих, ким ви захоплюєтесь, — да Вінчі, Боттічеллі, Ньютон — кожен з яких був би щасливий зараз бути на вашому місці. Вміст наріжного каменя волає до нас. Благає вивільнити його. Час настав. Сама доля привела нас до цього моменту.
— Нічим не можу допомогти вам, Лью. Я поняття не маю, як це відкривається. Я дивився на могилу Ньютона якусь хвилину. І навіть якби я знав пароль… — Ленґдон замовк, зрозумівши, що бовкнув зайве.
— Ви б не сказали його мені? — зітхнув Тібінґ. — Я розчарований і здивований, Роберте, що ви не розумієте, до якої міри ви є моїм боржником. Мені було б значно легше, якби ми з Ремі просто прибрали вас, коли ви завітали до Шато Війєт. Натомість я ризикнув усім, повівся, як людина шляхетна.
— У цьому теж ваша шляхетність? — спитав Ленґдон, киваючи на револьвер.
— Це помилка Соньєра, — сказав Тібінґ, — він та його сенешалі брехали Сайласу — так, чернець-альбінос був саме тим, хто спускав курок. Але чи міг я уявити собі, що Великий магістр обдурить мене і заповість наріжний камінь своїй онуці, з якою не спілкувався, — Тібінґ презирливо глянув на Софі, а потім знову перевів погляд на Ленґдона. — На щастя, Роберте, те, що вас підключили, врятувало мене. Наріжний камінь міг навіки лишитися замкненим у тому банку, але все вийшло значно краще: ви пішли туди, взяли його і принесли прямо мені додому.
Тепер Тібінґ виглядав вельми задоволеним:
— Коли я довідався, що Соньєр, умираючи, залишив вам послання, я мав підозру, що ви можете прийти прямо до мене. Той факт, що все сталося саме так, що ви принесли наріжний камінь у мої спраглі руки, може служити доказом: моя справа справедлива.
— Що? — вжахнувся Ленґдон.