Ленґдон відчув себе, наче звір у клітці.
— А навіщо ви мені про все це говорите?
— Тому що, мсьє Ленґдон, я певна, що ви не винні, — Софі глянула кудись убік, а потім знову йому у вічі, — а ще й тому, що це частково моя вина, що ви потрапили в біду.
— Не розумію! Це ваша вина, що Соньєр намагався несправедливо звинуватити мене?
— Соньєр не намагався звинувачувати вас. Сталася помилка. Послання на підлозі було призначено мені.
Ленґдону потрібен був час, щоб перетравити це.
— Не розумію?
— То було послання не для поліції. Він писав його для мене. Мабуть, він поспішав і не подумав, як воно все виглядатиме в очах поліції, — Софі зробила паузу. — Цифровий код, який залишив Соньєр, справді не має ніякого сенсу, але Соньєр писав його, бо знав, що слідчі поліції передадуть його дешифрувальникам і послання потрапить до мене, як воно і сталося.
Ленґдон нічого не розумів у цьому нагромадженні подій.
— Але чому ви вирішили, що послання для вас?
— «Вітрувіанська людина», — категорично відповіла вона. — Цей малюнок завжди був моїм улюбленим серед робіт да Вінчі. Ним Соньєр хотів привернути мою увагу.
— Зачекайте. Ви сказали, куратор знав про ваш улюблений мистецький твір?
Вона кивнула.
— Я перепрошую. Про це важко говорити. Жак Соньєр і я… — Софі закашлялась, — ми посварилися десять років тому, — сказала вона й далі говорила пошепки, — ми майже не розмовляли відтоді. Цієї ночі, коли в наш відділ зателефонували, що його вбито, і я побачила світлини його тіла і текст на підлозі, то зрозуміла, що він намагається щось мені передати.
— Завдяки «Вітрувіанській людині?»
— Так. І літерам P. S.
— Постскриптуму?
Вона похитала головою.
— P. S. — то мої ініціали.
— Але ж ваше ім’я — Софі Неве!
Вона опустила очі.
— P. S. було моїм прізвиськом, коли я жила з ним, — вона почервоніла, — це означало Princess Sophie, принцеса Софі. Це, звичайно, дурниця. Але це було багато років тому. Коли я була маленькою дівчинкою.
— Ви були знайомі з ним, коли були маленькою дівчинкою?
— Дуже добре, — відповіла вона, і на її очах з’явились сльози, — Жак Соньєр був моїм дідом.
Розділ 13
Час настав.
Виходячи з чорного «ауді», Сайлас відчував себе сповненим сили, а нічний вітерець розвівав його простору сутану. Грядуть великі зміни.
— Hago la obra de Dios, — прошепотів він, рухаючись до входу в церкву. — Я роблю Божу справу.
Він підняв свій білий, як у фантома, кулак і тричі постукав у двері. Через якусь мить засуви величезної дерев’яної брами почали рухатись, і сестра Сандрін привітала його. То була невеличка жінка зі спокійними очима, і Сайлас знав, що зможе легко здолати її, але він поклявся не застосовувати сили, поки це не стане необхідним. Вона служниця храму, і то не її вина, що братство обрало її церкву схованкою для наріжного каменя. Її не варто карати за гріхи інших.
— Ви американець? — спитала вона, заводячи його до храму. У нішах нефів було тихо, як у могилі, єдиною ознакою життя тут був слабкий запах ладану, який лишився після вечірньої меси.
— Я родом француз, — відповів Сайлас, — прийняв чернецтво в Іспанії, а зараз вчуся в Сполучених Штатах.
Черниця кивнула.
— І ви ніколи не були в Сен-Сюльпіс?
— Я зрозумів, який це страшний гріх.
— Вона краща вдень.
— Не сумніваюсь. Одначе я дуже вдячний вам, що ви надали мені цю можливість вночі.
— За вас просив абат. Напевне, у вас є дуже могутні друзі.
«Ти навіть не уявляєш, які могутні», — подумав Сайлас.
Ідучи за сестрою Сандрін до бічного нефа, він був вражений, наскільки аскетичною виявилася Сен-Сюльпіс. Усередині було порожньо й холодно, оздоблено дуже скромно, що нагадало йому аскетичні собори в Іспанії. Коли він дивився на височенне склепіння з опорами, йому здалося, ніби він стоїть під перевернутим величезним кораблем.
«Добре порівняння», — подумав він. Корабель цього братства скоро перекинеться і піде на дно. Йому хотілося взятися до роботи і хотілося, щоб сестра Сандрін пішла звідти.
— Мені прикро, сестро, що вас розбудили через мене.
— Не страшно. Ви ж ненадовго в Парижі. Звідки ви б хотіли почати огляд?
Сайлас не відводив очей від вівтаря.