«Намисто?»
Софі обережно витягла з шухляди ланцюжок. На її подив, на одному з його кінців висів золотий ключ, важкий і блискучий. Заворожена, вона взяла його в руки. Він не був схожий на жоден ключ, який їй доводилося бачити. Усі ті ключі були пласкі, з нерівними зубцями, а цей мав трикутну ніжку з невеличкими зарубками по всій довжині. Його велика головка мала форму хреста, чи скоріше рукояті меча. Всередині хреста було викарбувано дивний символ: дві літери, переплетені з квітковим орнаментом.
— P. S., — прошепотіла вона, насупившись, коли побачила літери, — і що б воно могло означати?
— Софі? — дідусь стояв у дверях.
Ошелешена, що її застукали, вона впустила ключ, і він упав із гучним дзенькотом.
— Я… я шукала поларунок на день народження, — сказала вона, понуривши голову, знаючи, що порушила обіцянку.
Здається, цілу вічність дідусь мовчки стояв у дверях. І нарешті глибоко і тяжко зітхнув.
— Підніми ключа, Софі.
Софі зробила, як він сказав.
— Софі, треба шанувати приватні справи інших, — він обережно опустився навколішки і взяв у неї ключа. — Це дуже особливий ключ. Якби ти його загубила…
Від тихого голосу діда Софі стало зовсім зле.
— Вибач мені, Grand-père. Я дуже тебе прошу, — вона замовкла. — Я подумала, це ланцюжок мені на день народження.
Він кілька хвилин дивився на неї.
— Повторюю ще раз, Софі, бо це важливо. Ти маєш навчитися шанувати приватні справи інших.
— Так, Grand-père.
— Ми ще поговоримо про це. А зараз я маю іти працювати в саду.
А Софі заквапилась до своїх справ.
На ранок вона нічого не отримала від дідуся на день народження. Вона й не очікувала нічого після свого вчинку. Але він навіть не привітав її. Ввечері вона сумно попленталася до ліжка. Та коли вляглася, то знайшла під подушкою картку із загадкою. «Я знаю, що це! Полювання за скарбами!»
Софі нетерпляче почала розгадувати загадку і таки впоралася з нею. Розгадка спрямувала її в інший кінець будинку, де вона знайшла ще одну картку з іще одною загадкою. Вона розгадала і її та побігла по наступну картку. І так вона відчайдушно бігала з одного кінця будинку в інший, від ключа до ключа, поки не знайшла той, який знову спрямував до її кімнати. Софі побігла сходинками вгору, увірвалась у кімнату й завмерла. Посеред кімнати сяяв новенький червоний велосипед зі стрічкою на кермі. Софі заверещала від радості.
— Знаю, ти хотіла ляльку, — дідусь, усміхаючись, стояв у кутку, — але я подумав, що це тобі може сподобатись навіть більше.
— Grand-père, — сказала Софі, обнімаючи його, — спасибі тобі… І ще раз вибач за той ключ.
— Я більше не серджуся на тебе, сонечко. Я не можу довго гніватись на тебе. Дідусі й онуки завжди вибачають одне одному.
Софі знала, що питати не варто, але просто не могла стриматись.
— А від чого той ключ? Я ще ніколи не бачила такого. Він такий гарний.
Дідусь довго мовчав, і Софі бачила, що він не знає, як відповісти. Зрештою, Grand-père ніколи не брехав їй.
— Він відмикає скриньку, — нарешті промовив він, — де я зберігаю свої таємниці.
Софі запопилила губи:
— Ненавиджу таємниці!
— Знаю, але це дуже важливі таємниці. І одного дня ти це зрозумієш так само, як і я.
— Я бачила на ключі літери і квітку.
— Так, це моя улюблена квітка. Це геральдична лілія. У нас такі ростуть у саду. Білі лілеї.
— Я знаю! Це й мої улюблені квіти!
— Тоді ми можемо знайти спільну мову, — дідусь підняв брови, — якщо ти триматимеш у таємниці, що в мене цей ключ, і більше не говоритимеш про нього ні зі мною, ні з будь-ким, тоді одного дня я віддам його тобі.
Софі не могла повірити своїм вухам.
— Віддаси мені?
— Обіцяю. Прийде той час, коли ключ буде твій. Адже на ньому написано твоє ім’я.
Софі нахмурилась.
— Ні. Там написано P. S., а мене не звуть P. S.!
Дідусь стишив голос і озирнувся, ніби переконатися, що ніхто не почує.
— Гаразд, Софі, ти маєш знати, P. S. — це код. Це твої таємні ініціали.
Її очі широко розкрилися.
— У мене є таємні ініціали?
— Звичайно! Онуки завжди мають таємні ініціали, які знають лише дідусі. Ти — Принцеса Софі!