Усе втрачено.
Брати брехали, помираючи, і не відкрили своєї таємниці. Тож виходить, що Сайлас убив не лише усіх чотирьох людей, які знали, де заховано наріжний камінь, а також і черницю. У нього не було сили звернутися до Вчителя й сповідатися.
Смерть сестри Сандрін дуже ускладнила справу. Єпископ Арінґароса домовився по телефону, що Сайласа впустять до Сен-Сюльпіс; що ж подумає абат, коли з’ясується, що та черниця мертва? А пошкоджена підлога в церкві?
«Я поставив під удар єпископа».
Тупо розглядаючи підлогу, Сайлас розмірковував про своє життя. Зрештою, саме Арінґароса дав Сайласу нове життя… в тому маленькому будиночку парафіяльного священика в Іспанії. Він навчав його, дав йому мету.
— Друже мій, — казав йому Арінґароса, — ти народився альбіносом. Нікому не дозволяй принижувати себе через це. Невже ти не розумієш, що ти народжений особливим? Ти знаєш, що сам Ной був альбіносом?
— Ной з ковчега? — Сайлас ніколи не чув про це.
Арінґароса усміхнувся.
— Так, Ной з ковчега. Був альбіносом. Як і ти, він мав шкіру білу, наче в ангела. Тож не забувай: Ной урятував життя на планеті. Ти народжений для великих речей, Сайласе. Творець звільнив тебе для якоїсь мети. Він потребує твоєї допомоги у здійсненні Його намірів.
Ставши навколішки на дерев’яну підлогу, Сайлас молив прощення. А потім, знявши з себе одяг, потягся за батогом…
Розділ 29
У приміщенні вокзалу все було так, як і в будь-якому вокзалі Європи. Софі глянула вгору на величезне табло відходу поїздів. Прочитала перший рядок:
ЛІЛЛЬ-ЕКСПРЕС — 3:06
— Хотілося б, щоб він від’їздив швидше.
«Ще швидше?» Ленґдон глянув на годинник: 2:59 ночі. Поїзд вирушає за сім хвилин, а в них іще нема квитків.
Софі підштовхнула Ленґдона до касового віконечка і сказала:
— Візьміть нам два квитки, оплатіть своєю кредитною карткою.
— Я думаю, така оплата наведе на слід…
— Саме так.
Ленґдон вирішив не втручатися в задум Софі Неве. Він оплатив два квитки до Лілля своєю карткою Visa і вручив їх Софі.
Але замість того, щоб іти до платформи, Софі взяла Ленґдона під руку і повела його в протилежному напрямку, до бічної зали, проминувши цілодобові кав’ярні, і нарешті вивела через боковий вхід на тиху вулицю на захід від вокзалу.
Де біля входу на них очікувало самотнє таксі.
Водій побачив Софі й посвітив фарами.
Коли таксі рушило від станції із Ленґдоном і Софі на задньому сидінні, Софі витягла щойно придбані квитки на потяг і порвала їх.
Ленґдон зітхнув. «Сімдесят доларів вилетіло в трубу».
Коли таксі виїхало за межі Парижа, Ленґдон відчув, що вони в безпеці.
— Який був сенс, — почав він повільно, — вашому дідові в такий складний спосіб передавати вам ключ і не повідомити, що, власне, він відмикає. Ви впевнені, що на зворотному боці картини нічого не було написано?
— Я обстежила всю поверхню. Це все, що там було. Цей ключ було вклинено ззаду полотна. Я побачила печатку Пріорату і засунула ключа до кишені, а потім ми пішли звідти.
Ленґдон нахмурився, вдивляючись у кінець трикутної ніжки. Там нічого. Повернувши ключа, наблизив його до очей, розглядаючи край голівки. Так само нічого. Підняв до носа.
— Я думаю, ключ недавно чистили… пахне так, ніби його протерто мийним засобом, — Ленґдон повернув ключ, — так, використовували якийсь спиртовий розчин…
Він замовк.
— Що саме?
Він повернув ключ до світла і подивився на гладеньку поверхню широкого рамена хреста. Вона поблискувала так… ніби була волога.
— Ви уважно роздивились ключ перед тим, як поклали його до кишені?
— Не дуже уважно. Я поспішала.
— У вас є з собою чорне світло? — Ленґдон обернувся до неї.
Софі сягнула до кишені і витягла звідти ультрафіолетовий ліхтарик у формі пера. Ленґдон узяв його й посвітив на зворотну поверхню ключа.
Вона яскраво замерехтіла. На ній було щось написано. Поспіхом, але прочитати можна було.
— Гаразд, — усміхнувся Ленґдон, — Думаю, зрозуміло, що означає запах спирту.
Софі спантеличено глянула на пурпурові слова на зворотній поверхні ключа.
Вулиця Аксо, 24.
«Адреса! Дідусь написав адресу!»
— Де це? — спитав Ленґдон.
Софі поняття не мала. Вона знову нахилилася вперед і схвильовано поставила водієві те саме запитання.
Водій замислився на якусь мить і кивнув. Він сказав Софі, що це неподалік від тенісних кортів у західній околиці Парижа. Вона попросила його негайно відвезти їх туди, а потім відкинулась назад і знову стала розглядати ключ, дивуючись, що воно там, на вулиці Аксо, 24.