— Це саме ті цифри, — підтвердив Ленґдон, уважно перевіривши те, що вони щойно ввели, звіряючи їх із роздруківкою. Він уже був готовий натиснути фінальну кнопку.
Софі простягла свій вказівний палець, але вагалась: її мучили дивні передчуття.
— Ну ж бо, швидше, — підганяв її Ленґдон. — Верне от-от прийде.
— Ні, — Софі відсмикнула руку, — це не номер рахунка.
— Це він! Десять знаків! А що ж це може бути?
— Це занадто випадковий набір цифр, — Софі знищила все, що вони щойно набирали, і глянула на Ленґдона, впевнена в собі. — І це не просто збіг, що цей випадково позначений номер рахунка може бути перетворений на послідовність Фібоначчі.
І вона почала набирати числа з пам’яті.
— Більше того, я переконана, що мій дідусь мав би обрати номер рахунка, який щось означав для нього, щось таке, що він міг би легко запам’ятати.
Вона закінчила ряд і всміхнулась.
— Щось таке, що виглядає випадковим, а насправді таким не є.
Ленґдон дивився на екран:
НОМЕР РАХУНКА:
1123581321
Йому потрібна була лише мить, щоб зрозуміти, що вона має рацію.
Послідовність Фібоначчі.
1—1–2—3—5–8—13—21
Коли послідовність Фібоначчі записати як десятизначне число, вона стає фактично непізнаваною. Легко запам’ятати, але виглядає випадковим набором цифр. Чудовий десятизначний код, який Соньєр просто не міг забути.
Софі натиснула кнопку вводу.
Нічого не сталося.
Принаймні вони нічого не виявили.
У ту саму мить під ними, в банківському підземному таємному сховищі, запрацювали автоматичні клешні. Двохосьова транспортна система була прикріплена до стелі, і причеплена до неї клешня почала шукати потрібні координати. Там, на цементній підлозі внизу, на величезних ґратах стояли сотні ідентифікованих пластикових ящичків, які нагадували ряд маленьких гробиків у підземному склепі.
Доїхавши із сюрчанням до потрібного місця над підлогою, механічна клешня поповзла вниз, електронне око підтвердило код на коробці. Потім із комп’ютерною точністю клешня міцно схопила тяжкий держак і потягла коробку вертикально вгору. Запрацювали інші коліщатка, і клешня повезла потрібну коробку до віддаленої частини сховища та встановила її на конвеєрну стрічку.
Механічна рука обережно поставила коробку й відпустила її.
Тільки-но та рука звільнилась, як задзижчав конвеєр.
А нагорі Софі та Ленґдон зітхнули з полегшенням, коли побачили, що конвеєрна стрічка заворушилася. Вона увійшла до кімнати праворуч від них крізь вузьку щілину під розсувними дверцятами. Металеві двері розсунулися, і велика пластикова коробка вийшла з глибини, звідки виїхала конвеєрна стрічка. Коробка була чорна, з важкої пластмаси. Вона зупинилась прямо перед ними.
Ленґдон і Софі завмерли в мовчанні перед загадковим контейнером. Софі подумала, що вона схожа на коробку для інструментів. Не гаючи часу, вона відкрила дві пряжки прямо перед нею. А потім глянула на Ленґдона. Вони разом підняли важку кришку і відкинули її назад, а потім схилилися над ящиком.
На його дні лежав один-єдиний предмет: полірована дерев’яна коробка з накладними петлями розміром приблизно з коробку для взуття. Дерево було блискуче, насиченого пурпурового кольору із помітним візерунком. «Рожеве дерево», — збагнула Софі. Дідусь дуже любив його. На кришці була інкрустація у вигляді троянди. Софі нахилилась, схопила коробку і витягла її.
— Боже, яка важка, — сказала вона, обережно опускаючи її на великий стіл для предметів, що зберігаються в банку.
— П’ятипелюсткова троянда, — прошепотів Ленґдон. — Це символ Пріорату для позначення Святого Грааля. Ідеальний розмір, — додав, — щоб зберігати чашу.
«Але це не може бути чаша», — сказав він собі.
Софі поставила коробку перед собою на столі, збираючись підняти кришку. Проте, коли вона поворушила її, сталося щось неочікуване. З коробки почувся дивний звук, ніби там хлюпала вода. Софі остовпіла.
— Ви чуєте?..
Ленґдон кивнув.
— Якась рідина, правда?
Нахилившись, Софі повільно зняла застібки і підняла кришку.
Всередині був дивний предмет — Ленґдон ніколи не бачив нічого подібного.
Одначе вони обоє відразу збагнули, що то аж ніяк не чаша Христа.
Розділ 37
— Поліція перекрила вулицю, — сказав Андре Верне, заходячи до вітальні. — Переправити вас буде нелегко.
Софі та Ленґдон сиділи за столом, разом схилившись над тим, що було схоже на велику дерев’яну скриньку для коштовностей, коли почули голос Верне. Софі вмить накрила кришку й підняла голову.