— Гляньте, сер, — агент вказав на двері в кінці стайні.
Задні двері були широко відчинені, і крізь них виднівся темний схил ближніх полів. Поліцейський лейтенант міг розгледіти лише імлисту тінь лісу вдалині. Ніде не мріло світло фар. Цю лісисту долину, напевне, перетинали десятки невеличких доріг і стежок, які не було нанесено на мапу, але Колле усвідомлював, що ті, на кого він полював, у ліс не поїдуть.
— Нехай люди вартують унизу. Скоріш за все, вони десь там зачаїлися. Ці модні спортивні машини не подолають таку місцевість.
— А як вам це, сер? — агент вказав на дошку з кількома комплектами ключів, над якими на табличках було зазначено марку машини.
ДАЙМЛЕР… РОЛС-РОЙС… АСТОН-МАРТІН… ПОРШЕ…
Останній кілочок був порожній.
Прочитавши напис над порожнім кілочком, Колле зрозумів, що в нього великі проблеми.
«Рейндж-ровер» мав чотири тягові колеса, стандартну коробку передач, потужні фари і кермо справа. Ленґдон радів, що не він веде машину.
З наказу свого господаря мажордом Тібінґа Ремі вміло маневрував по залитих місяцем полях за маєтком. Не вмикаючи фар, від подолав пагорби і, схоже, тримав курс на зубчастий силует лісу вдалині.
Ленґдон на пасажирському місці, ніжно гойдаючи наріжний камінь на колінах, обернувся до Тібінґа і Софі на задніх сидіннях.
— Я такий радий, що ви завітали до мене цього вечора, Роберте, — сказав Тібінґ, усміхаючись, наче вперше за багато років пережив радісну подію.
— Вибачте, що втягли вас у це, Лью.
— О, не вибачайтесь! Усе своє життя я чекав, щоб мене кудись втягли. — Тібінґ ззаду постукав по плечу Ремі: — Запам’ятай, ніяких фар! Хочу трохи заглибитись у ліс. Не варто ризикувати, щоб вони побачили нас із дому.
Ремі став їхати зовсім повільно й спрямував «рейндж-ровер» через прогалину в довгій огорожі. Коли машина вихляючи виїхала на зарослу лісову дорогу, дерева майже миттєво зімкнулися в них над головою і затулили місяць. Ремі нахилився, натиснув маленьку кнопку, і приглушене жовте світло вихопило з пітьми шматок дороги перед ними і густий підлісок з обох боків. «Протитуманні фари», — зрозумів Ленґдон. Їм було досить світла, щоб бачити шлях, і вони заглибились у гущавину достатньо, щоб світло не видавало їх.
— Куди ми їдемо? — спитала Софі.
— Ця дорога тягнеться близько трьох кілометрів через ліс, — сказав Тібінґ, — перетинає мої володіння і повертає на північ. Якщо нам не трапляться ні болота, ні повалені дерева, то виберемося цілі й неушкоджені на трасу.
Неушкоджені. Голова Ленґдона все ще боліла. Він опустив очі на коліна, де в дерев’яній коробці спокійно лежав наріжний камінь. Троянду повернули на її місце на кришці, і хоча йому ще паморочилося в голові, не терпілося знову зняти її та добре роздивитись напис. Він зняв защіпку і почав піднімати кришку, проте на плече йому лягла рука Тібінґа.
— Терпіння, Роберте, — сказав Тібінґ, — тут трусить і тут темно. Не доведи Господи, щось зламаємо. Давайте спочатку виберемося з цього місця, гаразд? Скоро ми зможемо повернутися до цього.
Ленґдон знав, що Тібінґ має рацію. Він кивнув і знову закрив коробку на гачок.
Чернець у багажнику стогнав, намагаючись звільнитися від пут. Раптом він почав дико випручуватися.
— Ви певні, що ми мали брати його з собою? — спитав Ленґдон.
— Звичайно! — вигукнув Тібінґ. — Не забувайте, вас розшукують як убивцю, Роберте, і поліція, схоже, дуже хоче упіймати вас, аж дісталася до мого дому.
— Це моя вина, — промовила Софі. — Броньована вантажівка, напевне, мала передавач.
— Це вже не має значення, — сказав Тібінґ. — Мене не дивує, що вас вистежила поліція, але дивує, що цей тип з «Opus Dei» знайшов вас! Просто не уявляю, як він міг вистежити вас у моєму домі, хіба що мав контакти в поліції… або в банку.
Ленґдон думав про це. Звичайно ж, Безу Фаш хотів знайти цапа-відбувайла, щоб повісити на нього всі убивства цієї ночі. А Верне не збирався нападати на них, хоча, почувши, що Ленґдона розшукують за чотири вбивства, змінив поведінку, і його можна зрозуміти.
— Цей чернець працює не сам, Роберте, — сказав Тібінґ, — і, поки ви не довідаєтесь, хто стоїть за ним, ви в небезпеці. А добра новина полягає в тому, що зараз ми маємо владу над цим монстром у мене за спиною, а він володіє цією інформацією.
Він вказав на телефон у машині.
— Роберте, чи не могли б ви подати мені цю річ?
Взявши телефон, Тібінґ набрав номер.