— Річарде? Я не розбудив вас? Звичайно ж, розбудив. Дурне запитання. Я перепрошую. У мене невеличкі проблеми. Я погано почуваюся, тож я й Ремі маємо потрапити на Острови, щоб полікуватися. Так, просто зараз. Вибачте, що так несподівано. Чи не могли б ви підготувати «Елізабет» за двадцять хвилин? Я знаю, зробіть усе, що зможете. Бувайте!
Він закінчив розмову.
— Елізабет? — не зрозумів Ленґдон.
— Мій літак. Коштував неймовірних грошей.
Ленґдон обернувся назад і глянув на нього.
— А що? — спитав Тібінґ. — Вам обом не варто лишатися у Франції, коли проти вас уся французька поліція. У Лондоні буде безпечніше.
— Ви справді гадаєте, що нам варто залишити країну? — спитала Тібінґа Софі.
— Друзі мої, Грааль, як мені віриться, зараз у Великій Британії. Якщо ми відкриємо наріжний камінь, я певен, ми знайдемо карту, яка підтвердить, що ми на правильному шляху.
— Ви дуже ризикуєте, допомагаючи нам, — сказала Софі.
Тібінґ гидливо скривився.
— З Францією покінчено. Я жив там, щоб знайти наріжний камінь. Нічого страшного, якщо я більше не повернуся до Шато Війєт.
— А як ми пройдемо паспортний контроль в аеропорту?
Тібінґ усміхнувся:
— Я літаю з Ле Бурже, там приватне летовище. Раз на два тижні я літаю до свого лікаря в Англії та плачу певну суму за цей привілейований переліт в обидва боки.
— Мсьє, — спитав Ремі, — ви справді збираєтесь назавжди повернутись до Англії?
— Ремі, тобі не варто непокоїтись, — запевнив його Тібінґ. — Те, що я повертаюсь до володінь Королеви, не означає, що я збираюся до кінця своїх днів їсти сосиски та картопляне пюре. Я сподіваюся, ти поїдеш зі мною. Я куплю собі віллу в Девоні, і ми перевеземо туди всі наші речі. Це чудова пригода, Ремі, просто чудова!
Зв’язаний у багажнику «рендж ровера», Сайлас задихався. Його руки було заведено назад і міцно прикручено до кісточок кухонною мотузкою та клейкою стрічкою. Кожна вибоїна на дорозі спричиняла біль його зв’язаним плечам. Добре, що ті, хто захопив його, зняли з нього волосяницю. Через клейку стрічку він не міг дихати ротом, лише носом, але його ніздрі поступово забивалися пилюкою з багажника, у який його запхали. Він почав кашляти.
— Я думаю, він задихається, — впевнено сказав француз за кермом.
А британець, який нещодавно вдарив Сайласа своїм костуром, перегнувся через сидіння і холодно нахмурився, звертаючись до нього.
— На щастя для тебе, ми, британці, оцінюємо людей за їхньою співчутливістю не до друзів, а до ворогів.
Британець перегнувся, схопився за край клейкої стрічки на роті Сайласа і швидким рухом зірвав її.
Сайлас відчув, що його губи ніби обпекло вогнем, але повітря, яке увійшло в його легені, здається, надіслав сам Господь.
— На кого ти працюєш? — спитав британець.
— Я виконую роботу Господа, — Сайлас плюнув, хоча дуже боліло в щелепі в тому місці, де жінка вдарила його ногою.
— Ти працюєш на «Opus Dei», — сказав чоловік ствердно, а не запитально.
— Ти нічого про мене не знаєш.
— Навіщо «Opus Dei» наріжний камінь?
Сайлас не збирався відповідати. Наріжний камінь був виходом на Святий Грааль, а Святий Грааль був ключем для захисту віри.
— Я працюю на Господа. Наш шлях небезпечний.
І в задушливій темряві Сайлас молився.
«Диво, Боже, пошли мені диво!»
Він не міг знати, що за кілька годин матиме його.
— Роберте, — Софі дивилася на нього, — у вас якийсь дивний вираз на обличчі!
Ленґдон знову глянув на неї. До нього навідалась неймовірна думка. Невже все може бути аж так просто?
— Мені треба скористатися вашим мобільним телефоном, Софі.
— Зараз?
— Гадаю, що зможу щось з’ясувати.
Софі недовірливо глянула на нього:
— Не думаю, щоб Фаш прослуховував його зараз, але спробуйте говорити не більше хвилини.
І вона простягла йому телефон.
— Як мені набрати Сполучені Штати?
Розділ 55
Нью-йоркський видавець Джонас Фаукман саме вклався спати, коли задзвонив телефон. «Пізненько», — сердито подумав він, беручи слухавку. Лінія клацнула:
— Джонасе?
— Роберте? Навіщо ти будиш мене серед ночі?
— Джонасе, перепрошую, — сказав Ленґдон. — Я дуже коротко. Мені справді дуже потрібно знати. Рукопис, який я дав тобі. Мені треба знати, чи надсилав ти копії кому-небудь, щоб дібрати цитати на обкладинку, і не сказав мені про це?
Фаукман вагався. Найновіший рукопис Ленґдона, його книга про поклоніння богиням, містила кілька розділів про Марію Магдалину, які мали б викликати велике здивування, і Фаукман не хотів друкувати його, хоча й з обґрунтованими доказами і посиланнями на документи, без бодай кількох відгуків поважних експертів у царині мистецтва. Він вибрав з десяток імен мистецтвознавців і розіслав їм рукопис, додавши чемні листи з проханням написати коротку оцінку на обкладинку книги. Як свідчив його досвід, більшість людей позитивно реагувала на можливість побачити своє ім’я надрукованим.