— Джонасе, — наполягав Ленґдон, — ти надсилав мій рукопис, чи не так?
Фаукман насупився.
— Я хотів зробити тобі сюрприз відгуком однієї людини!
Мовчання.
— Ти надіслав мою книгу кураторові Лувру?
— То що тут такого? Його книги є у твоєму списку літератури, це ж елементарно — звернутися до Соньєра!
Мовчання на протилежному кінці дроту було тривалим.
— Коли ти надсилав?
— Десь місяць тому. Ще й зазначив, що ти скоро будеш у Парижі, і запропонував вам поспілкуватися. То ви зустрічалися? — Фаукман замовк, протираючи очі. — Зачекай, ти ж збирався бути в Парижі на цьому тижні?
— Я в Парижі.
Фаукман сів у ліжку.
— То ти бачив Соньєра? Йому сподобався твій рукопис?
Але Ленґдон урвав зв’язок.
А в «рейндж-ровері» Лью Тібінґ голосно сміявся.
— Роберте, ви кажете, що написали книгу, в якій розбираєте історію таємного товариства, і ваш видавець надіслав її члену цього товариства?
— Очевидно, що так, — визнав Ленґдон.
— Тож запитання на мільйон доларів, — спитав Тібінґ сміючись, — яка була ваша позиція стосовно Пріорату Сіону, позитивна чи негативна?
Ленґдон цілком розумів підтекст запитання Тібінґа. Багатьох істориків цікавило, чому Пріорат Сіону і досі ховає документи Сангрил; багато хто відчував, що цю інформацію треба було б розповісти світові вже багато років тому.
— Я просто подав історію братства й описав їх як релігійне товариство тих, хто поклоняється богині, як охоронців Грааля та хранителів старовинних документів.
Софі глянула на нього.
— Ви згадували наріжний камінь?
Ленґдон здригнувся. Так, він згадував. Багато разів.
— Я писав про ймовірний наріжний камінь як приклад того, наскільки далеко Пріорат піде, захищаючи документи Сангрил.
Софі була вражена.
— Я гадаю, це пояснює «P. S. Знайти Роберта Ленґдона». Отже, ви брехали капітану Фашу.
— В чому? — спитав Ленґдон.
— Ви сказали йому, що ніколи не листувалися з моїм дідусем.
— Я й не листувався. Це мій видавець надіслав йому рукопис.
— Подумайте про це, Роберте. Якщо капітан Фаш не знайде конверта, в якому ваш видавець надіслав рукопис, або супровідного листа, він може подумати, що листа надсилали ви. Або ще гірше, що ви вручили все це особисто і не сказали правди.
Коли «рейндж-ровер» прибув на летовище Ле Бурже, Ремі під’їхав до невеличкого ангару в дальньому кінці льотного поля. Чоловік зі скуйовдженим волоссям у пожмаканому комбінезоні кольору хакі вибіг, махаючи руками й відчиняючи величезні рифлені металеві двері, щоб вивести блискучий срібний літак, який був усередині.
Ленґдон глянув на сяючий фюзеляж.
— Це і є «Елізабет»?
Тібінґ усміхнувся:
— Пересувається швидше, ніж потяг через Ла-Манш.
Чоловік у хакі заквапився їм назустріч, увімкнувши вогні.
— Майже готова, сер, — він говорив із британським акцентом. — Перепрошую за затримку, але ви звернулися так несподівано.
Він завмер, коли вся група вилізла з машини.
— Я і мої супутники маємо термінові справи в Лондоні. У нас нема часу. Прошу, будьте готові до негайного вильоту, — сказав Тібінґ.
— Дуже перепрошую, сер, але я маю дозвіл везти лише вас і вашого мажордома. Я не можу брати іще пасажирів.
— Річарде, — тепло всміхнувся Тібінґ, — дві тисячі фунтів стерлінгів кажуть, що ви можете взяти моїх гостей, — він обернувся до «рейндж-ровера», — і цього нещасного хлопця в багажнику.
Менш ніж за п’ять хвилин два двигуни здіймали літак «Хоукер-731» у небо із силою, яка вивертала нутрощі. Льотне поле за вікном зменшувалось із дивовижною швидкістю.
«Я тікаю з країни, — думала Софі, зіщулившись на шкіряному сидінні. До цієї миті вона могла виправдати свою гру з Фашем в кота й мишки: — Я намагалась захистити невинну людину. Я намагалась виконати волю свого померлого дідуся». А тепер вона тікала з країни без документів, у товаристві людини, яка в розшуку, зі зв’язаним заручником на борту. Якщо існувала якась «лінія розумності», то саме зараз вона перетнула її. На швидкості, близькій до надзвукової.