— Абракадабра? — лукаво всміхнувся Тібінґ.
«Це має бути слово з п’яти літер», — подумав Ленґдон, перебираючи ті старовинні слова, які можна вважати словами мудрості: їх можуть містити уривки з містичних співів, заклинань, магічних замовлянь, поганських мантр… Цей список є нескінченним.
— Цей пароль має бути якось пов’язаним з тамплієрами. — Софі прочитала рядок уголос: — Бо камінь тамплієрів — ключ це наш.
— Лью, — сказав Ленґдон, — ви фахівець щодо тамплієрів. Що скажете?
Тібінґ помовчав кілька секунд, а потім кивнув.
— Ну, камінь тамплієрів у якомусь сенсі завжди є надгробком. Цілком можливо, вірш натякає на могильний камінь над Магдалиною, але це нам не дуже-то й допоможе, бо ми не знаємо, де її поховано.
— А останній рядок, — сказала Софі, — вказує, що правду допоможе знайти атбаш. Я десь раніше чула це слово: атбаш.
— І це не дивно, — відповів Ленґдон, — шифр атбаш є одним із найстаріших кодів, відомих людству. Я не сумніваюся, що ви його чули. Це старовинна давньоєврейська система кодування.
Софі справді чула про шифр атбаш. Вона чула про нього на початку свого університетського навчання.
А Ленґдон продовжував:
— Він з’явився ще за 500 років до Христа; це досить простий код, в основу якого покладено давньоєврейський алфавіт з 22 літер. В атбаші першу літеру замінено на останню, другу — на другу з кінця, і так далі.
— Атбаш можна застосовувати в безліч способів, — сказав Тібінґ, — тексти, зашифровані за допомогою атбаша, є серед кабалістичних, у сувоях Мертвого моря і навіть у Старому Заповіті. Єврейські дослідники й досі знаходять смисли, приховані за допомогою атбаша. Немає сумніву, Пріорат включив атбаш до своїх знань.
Він зітхнув, а Ленґдон повторив:
— Так, кодове слово має бути в наріжному камені. Ми повинні знайти той камінь тамплієрів, який буде нашим ключем.
А через три хвилини Тібінґ розпачливо зітхнув і похитав головою.
— Друзі, я просто загнаний у кут. Я думатиму над цим, а тим часом піду гляну, що там роблять Ремі й наш гість.
Він підвівся й рушив у хвіст літака.
Дивлячись на нього, Софі відчула втому. «Там щось більше, ніж просто мапа», — подумала вона. Так майстерно заховано, але воно там є. Софі так само боялася, що вони знайдуть всередині криптекса не карту зі шляхом до Святого Грааля. Вона достатньо брала участь у дідусевих полюваннях на скарби, щоб знати, що Жак Соньєр не так просто відкриває свої секрети.
Розділ 57
— Ви щось затихли, — сказав Ленґдон, дивлячись на Софі.
— Просто втомилась, — відповіла вона. — І ці вірші. Нічого не розумію.
Ленґдон відчував те саме. Гул моторів і ніжне погойдування літака присипляли, і його голова ще й досі боліла там, де її вдарив чернець. Тібінґ усе ще був у хвості літака, тож Ленґдон вирішив скористатися його відсутністю й поділитися із Софі тим, що спало йому на думку.
— Я гадаю, у вашого дідуся була ще одна причина звести нас. Думаю, він хотів, щоб я вам щось пояснив.
— Іще щось, окрім історії про Святий Грааль та Марію Магдалину?
Ленґдон не знав, як почати.
— Цей ваш розрив. Ви не спілкувалися десять років. Думаю, він мав надію, що я якось зможу… що я зможу пояснити вам, чому ви перестали спілкуватися. — Він уважно глянув на неї. — Ви стали свідком якогось ритуалу, правда?
— Звідки ви знаєте? — відсахнулася Софі.
— Софі, ви самі розповідали мені, ніби побачили щось таке, що переконало вас у причетності вашого діда до таємного товариства. І вас засмутило побачене.
Софі стала слухати уважніше.
— То була весна, — спитав Ленґдон, — десь у період весняного рівнодення? Кінець березня?
Софі глянула у вікно.
— То були мої університетські весняні канікули. Я приїхала додому на кілька днів раніше.
— Ви б не хотіли розповісти про це детальніше?
— Я б не хотіла, — вона різко обернулася до Ленґдона, її очі горіли. — Я й сама не знаю, що я побачила.
— Там були і чоловіки, і жінки?
Вона помовчала і кивнула.
— Одягнені в чорне й біле?
Вона витерла очі й знову кивнула, бодай трохи готова до діалогу.
— Жінки були в білому напівпрозорому вбранні, в золотих сандаліях. Тримали в руках золоті кулі. Чоловіки були в чорних туніках і чорних сандаліях.
— І в масках? — спитав Ленґдон, намагаючись говорити спокійно. Софі, не бажаючи того, стала свідком священної церемонії двотисячолітньої давнини.