— Я ще багато маю сказати тобі, — сказав Ремі, простягаючи Сайласу заряджений револьвер. Потім перехилився через спущену перегородку і взяв із бардачка маленький револьверчик. — Але перед тим ми маємо зробити одну справу.
Розділ 64
Шукайте кулю: місце їй у нього могилі.
Кам’яні скульптури, кожна в людський зріст, спочивали на підлозі в умиротворених позах, тримаючи голови на прямокутних кам’яних подушках. У повному обладунку, зі щитами й мечами.
Софі стало не по собі, коли вони з Ленґдоном і Тібінґом наблизились до першої групи лицарів. Слово «куля» з вірша нагадало їй óбрази тієї ночі у підвалі її діда.
Хієрос Гамос.
Кулі. Пильно оглянувши перші поховання — п’ять лицарів ліворуч, — вона помітила подібності й відмінності між ними. Усі вони лежали на спині, але у трьох лицарів ноги були простягнуті рівно, а у двох — схрещені. На двох із них на лати були одягнені туніки, а на трьох інших — плащі до кісточок. Двоє лицарів стискали мечі, двоє молилися, а ще один тримав руки вздовж тіла. Ніде не було й натяку на помітну відсутність кулі.
Вона глянула на Ленґдона, тоді на Тібінґа, а потім рушила до інших п’яти лицарів.
Ця група була схожа на першу. На всіх гробницях лицарі лежали в різних позах, у латах і з мечами.
На всіх, крім десятої, останньої.
Софі заквапилась туди, щоб як слід роздивитися.
Ні подушки. Ні лат. Ні туніки. Ні меча.
— Роберте! Лью! — покликала вона, і її голос залунав під склепінням. — Тут чогось справді бракує.
Чоловіки поспішили до неї через усе приміщення.
— Кулі? — спитав схвильований Тібінґ, його милиці відбивали нервове стакато. — Десь таки бракує кулі?
— Не зовсім так, — стурбовано вказуючи на десяте поховання, сказала Софі. — Здається, тут бракує цілого лицаря.
Наблизившись до неї, обидва чоловіки спантеличено дивились на поховання. Замість фігури лицаря тут стояла запечатана кам’яна труна. Вона мала форму вузької трапеції — звужена до ніг, із розширенням угору — і була закрита гостроконечним віком.
— А чому цього лицаря не показано? — спитав Ленґдон.
— Дивовижно, — сказав Тібінґ, чухаючи підборіддя. — Я й забув про цю чудернацьку річ. Я не бував тут багато років.
— Ця труна, — сказала Софі, — виглядає так, ніби її стесав той самий скульптор, що й інші дев’ять. То чому ж цей у домовині, а всі інші лежать просто так?
Тібінґ похитав головою:
— Одна з таємниць цієї церкви. Наскільки мені відомо, ніхто не запропонував ніякого пояснення.
— Ось де ви! — озвався вівтарний прислужник, наближаючись до них із обуренням на обличчі. — Прошу вибачити мою нечемність, але ви сказали, що збираєтесь розвіювати попіл, а самі оглядаєте архітектуру.
Тібінґ кинув лютий погляд на хлопця й обернувся до Ленґдона:
— Містере Рен, можливо, ви візьмете попіл і закінчимо з цим. А тепер, — він обернувся до прислужника, — залиште нас на хвилинку!
— Я розумію, у вас інструкції, — чемно звернувся до нього Ленґдон, — але я проїхав величезну відстань, щоб розвіяти попіл на цих могилах.
Він говорив із такою ж упевненістю, як і Тібінґ. У прислужника на обличчі з’явився скептичний вираз.
— Це не могили.
— Перепрошую? — спитав Ленґдон.
— Звичайно, це могили, — прорік Тібінґ, — а що ж іще?
Хлопець похитав головою.
— У могилах лежать тіла. А це лише пам’ятники. Кам’яні вшанування реальних людей. Під ними немає тіл.
— Це крипти! — сказав Тібінґ.
— Так пишуть тільки застарілі підручники з історії. Вважалося, що це крипти, але в 1950 році було виявлено, що в них нічого немає, — хлопець обернувся до Ленґдона, — я гадаю, містере Рен, ви це знаєте. Беручи до уваги те, що саме ваша родина з’ясувала цей факт.
Повисла незручна тиша. Її порушив стук вхідних дверей, які відчинялися.
— Це має бути отець Ноулз, — сказав Тібінґ, — можливо, ви підете й подивитесь?
Вівтарний прислужник глянув із сумнівом, проте потихеньку рушив у бік входу, а Ленґдону, Софі й Тібінґу лишилося тільки обмінюватися сумними поглядими.
— Лью, — прошепотів Ленґдон, — немає тіл? Про що він говорить?
Тібінґ був зовсім приголомшений.
— Навіть і не знаю, що сказати. Я завжди думав… Це напевне має бути саме те місце. Не можу собі уявити, щоб він говорив неправду. Тоді це позбавлено будь-якого змісту! — Він нахмурився: — Чи не може бути якихось помилок у цій… поезії? Чи не міг Жак Соньєр помилитись, як і я?