Тібінґ важко зітхнув і подивився на Ленґдона.
— Роберте, думаю, ви знаєте про останнє завдання Пріорату?
Від цієї думки Ленґдонові перехопило подих.
— Знаю.
— Міс Неве, — сказав Тібінґ, — між Церквою і Пріоратом багато років існувала мовчазна згода. Церква не чіпала Пріорату, а Пріорат тримав документи Санґріл у таємниці. — На мить він замовк. — Однак Пріорат завжди мав намір колись відкрити цю таємницю. Коли настане відповідний день, братство планує довести свою місію до кінця: порушити мовчанку, показати документи Санґріл усьому світові і якнайширше розголосити справжню історію Ісуса Христа.
Софі мовчки дивилась на Тібінґа. Нарешті й вона опустилась у крісло.
— І ви думаєте, що цей день близько? І Церква про це знає?
— Це лише припущення, — відповів Тібінґ. — Але це, безумовно, підштовхувало б Церкву до рішучого наступу, щоб добути ці документи, доки не стало запізно.
У Ленґдона з’явилось незатишне відчуття, що в словах Тібінґа є логіка.
— Думаєте, Церква змогла б точно довідатись, коли саме Пріорат планує оприлюднити ці документи?
— А чому б і ні? Якщо Церкві вдалося дізнатися імена членів Пріорату, то вона так само могла б розкрити їхні плани. Але навіть якщо вони не знають точної дати, то й самих забобонів було б достатньо.
— Забобонів? — здивувалась Софі.
— Пророки кажуть, — пояснив Тібінґ, — що зараз ми переживаємо епоху величезних змін. Щойно закінчилось тисячоліття, а з ним і ера Риб — це, як відомо, був знак Ісуса. Будь-який астролог скаже вам, що в еру Риб, в ідеалі, людина має робити те, що їй наказують вищі сили, бо самостійно вона цього вирішувати не здатна. Тому це був час ревної релігійності. Тепер же ми входимо в еру Водолія — носія води, який стверджує, що людина осягне істину і навчиться діяти самостійно. Це величезна ідеологічна зміна, і вона відбувається саме зараз.
Ленґдонові мурашки пішли по спині. Сам він ніколи не надавав особливої ваги астрологічним прогнозам, але знав, що в Церкві є люди, які стежать за ними дуже уважно.
— Церква називає цей перехідний період кінцем днів.
— Тобто кінцем світу? — недовірливо уточнила Софі. — Апокаліпсисом?
— Ні, — заперечив Ленґдон. — Це типова помилка. У багатьох релігіях є таке поняття, як кінець днів. Воно означає не кінець світу, а радше кінець сучасної епохи — ери Риб, яка почалась у час народження Христа, тривала дві тисячі років і добігла кінця із закінченням тисячоліття. Тепер, коли ми вступили в еру Водолія, настав кінець днів.
— Багато істориків, що цікавляться Ґраалем, — додав Тібінґ, — уважають: якщо Пріорат справді має намір розповісти світові правду, то із символічного погляду цей момент в історії був би дуже відповідний. Більшість науковців, що вивчають історію Пріорату Сіону, зокрема я, думали, що час одкровення збіжиться з початком нового тисячоліття. Як бачимо, цього не сталося. Щоправда, римський календар не зовсім відповідає астрологічним віхам, і тому в прогнозах завжди залишається якась сіра зона. Можливо, Церква має інформацію, що точна дата наближається. Або ж вони просто нервуються через астрологічні прогнози. Не знаю. Зрештою, яка різниця? І те, й інше могло б стати достатнім мотивом, щоб Церква зважилась першою завдати удару Пріоратові. — Тібінґ спохмурнів. — І повірте, якщо Церква знайде Святий Ґрааль, то вона його знищить. І документи, і останки Марії Магдалини. — Очі його затуманились. — І тоді, мої любі, коли документів Санґріл не стане, усі докази зникнуть назавжди. Церква виграє свою багатовікову війну за право тлумачити історію на свій лад. Правди про минуле вже ніхто не дізнається.
Софі повільно витягла з кишені ключ із хрестом і простягла його Тібінґові.
Він узяв і уважно подивився на нього.
— Оце так! Емблема Пріорату! Де ви це взяли?
— Дідусь віддав мені сьогодні, перед смертю.
Тібінґ провів пальцями по хресту.
— Ключ від якоїсь церкви?
Софі глибоко вдихнула повітря.
— Цей ключ дає доступ до наріжного каменя.
Тібінґ різко підвів голову, в очах його був подив і недовіра.
— Неможливо! Яку церкву я пропустив? Я обшукав усі церкви у Франції!
— Він не в церкві, — відповіла Софі, — а в швейцарському Депозитарному банку.
На обличчі Тібінґа з’явилось розчарування.
— Наріжний камінь у банку?
— У сейфі, — уточнив Ленґдон.
— У банківському сейфі? — Тібінґ рішуче затряс головою. — Це неможливо. Наріжний камінь має бути захований під знаком Троянди.
— Так і є, — сказав Ленґдон. — Він лежав у скриньці трояндового дерева, на якій є інкрустація у вигляді троянди з п’ятьма пелюстками.
Тібінґ був приголомшений.
— Ви бачили наріжний камінь?
Софі кивнула.
— Ми побували в цьому банку.
Тібінґ підійшов до них, його очі розширилися від страху.
— Друзі, ми мусимо діяти! Наріжний камінь у небезпеці! Наш обов’язок — захистити його. Що, як існують ще й інші ключі? Може, їх викрали в убитих сенешалів? Якщо Церква дістанеться до цього банку так само, як ви...
— Буде запізно, — сказала Софі. — Ми забрали наріжний камінь.
— Що?! Ви забрали наріжний камінь із сховку?
— Не хвилюйтесь, — заспокоїв його Ленґдон. — Наріжний камінь у надійному місці.
— Сподіваюсь, у дуже надійному?
— Взагалі-то, — Ленґдон не зміг стримати усмішки, — це за лежить від того, як часто ви прибираєте під канапою.
Вітер за стінами Шато Віллет посилився і роздував рясу Сайласа, що причаївся під вікном вітальні. Він чув лише уривки розмови, але слова наріжний камінь долітали до його вух неодноразово.
Він там.
Сайлас чітко пам’ятав наказ Учителя: «Зайди до Шато Віллет, Забери камінь. Ніхто не повинен постраждати».
Ленґдон та інші чомусь тепер перейшли до іншої кімнати, вимкнувши в кабінеті світло. Наче звір, що чатує на здобич, Сайлас підкрався до скляних дверей. Виявилось, що вони не замкнені. Він зайшов досередини і безшумно причинив двері за собою. Із сусідньої кімнати долинали приглушені голоси. Сайлас витяг із кишені пістолет, зняв його із запобіжника і повільно рушив коридором.
Розділ 63
Лейтенант Колле стояв сам на початку під’їзної алеї до Шато Віллет і дивився на величезний будинок. Вдалині від людей. Темно. Ідеальна схованка. Колле спостерігав, як шестеро його агентів безшумно розтягаються вздовж огорожі. Вони могли б перелізти через неї й оточити будинок за лічені хвилини. Ленґдон просто не міг знайти кращого місця, щоб люди Колле заскочили його зненацька й заарештували.
Колле вже збирався було сам зателефонувати Фашеві, як його мобільник нарешті задзвонив.
Фаш, схоже, був зовсім не в захваті від останніх новин.
— Чому ніхто мені не сказав, що ми маємо наводку на Ленґдона?
— Ви тоді розмовляли по телефону і...
— Де саме ви перебуваєте, лейтенанте?
Колле назвав йому адресу.
— Маєток належить громадянинові Британії на ім’я Тібінґ. Ленґдон проїхав немалу відстань, щоб дістатися сюди. Фургон стоїть усередині, за брамою, і не видно жодних слідів зламу. Тож дуже ймовірно, що Ленґдон знайомий із власником маєтку.
— Я вже виїжджаю, — сказав Фаш. — Без мене — ані кроку. Я займусь цим особисто.
Колле остовпів.
— Але, капітане, ви приїдете лише за двадцять хвилин! Треба діяти негайно. Я його вистежив. Зі мною вісім людей. Чотири мають гвинтівки, решта — пістолети.
— Чекайте на мене.
— Капітане, а що, як Ленґдон тримає там заручника? Що, як він помітить нас і вирішить утекти пішки? Треба брати його просто зараз! Мої люди зайняли позиції й готові до операції.
— Лейтенанте Колле, ви зачекаєте на мене і не вдаватиметеся до жодних дій. Це наказ. — Із цими словами Фаш відімкнувся.
Приголомшений, Колле сховав мобільник. «Якого дідька Фаш змушує мене чекати?» Утім, Колле знав відповідь. Фаш славився не тільки інтуїцією, а й величезним честолюбством. Фаш хоче, щоб усі лаври дісталися йому. Показавши обличчя американця на всіх телеканалах, Фаш тепер хотів бути впевненим, що і його обличчя показуватимуть не менше. Завдання Колле — просто тримати облогу, доки з’явиться бос і успішно завершить таку складну справу.