Джейні знизала плечима.
— На випадок, якщо будинок загориться, — посміхнулася вона. — Або від непогоди дороги стануть такими поганими, що я не зможу прийти рано. На випадок, якщо хтось завітає в гості пізно, і доведеться накривати стіл і прибирати після них. Що завгодно може статися. Не питай мене, що потрібно білим уночі.
— Вони були добрими білими.
— Так. Вони добрі. Не можу сказати, що не добрі. Я б не проміняла їх на іншу пару.
І Денвер пішла, але спочатку побачила на полиці біля задніх дверей рот чорного хлопчика, повний грошей. Голова у нього так відкинулася назад, що в житті такого і не побачиш, руки він тримав у кишенях. Великі, як повний місяць, очі займали всю верхню частину обличчя до роззявленого рота. Замість волосся у нього були забиті цвяшки. І стояв він на колінах. У великому, мов кухоль, роті лежали монетки, якими розплачувалися за доставку та інші невеличкі послуги, але можна було складати туди і ґудзики зі шпильками чи зберігати желе. На підставці під колінами було написано: «До ваших послуг».
Новинами, які вона почула, Джейні одразу ж поділилася з чорними жінками. Мертва дочка Сет, якій вона перерізала горлянку, повернулася, щоб помститися. Сет, виснажена і заплямована, помирає, крутиться, змінює форму. Схоже, її заворожили. Ця її дочка б'є її, прив'язує до ліжка і висмикує в неї волосся. Кілька днів вони збуджено перетирали цю історію, а тоді заспокоїлися й оцінили ситуацію. Вони розділилися на три групи: ті, хто вірив у найгірше; ті, хто взагалі не вірив ані слову; і ті, що, як Джейні, міркували і міркували.
— Елло, що таке я чула про Сет?
— Мені сказали, що з нею та. От і все, що я знаю.
— Дочка? Вбита?
— Так мені сказали.
— Звідки відомо, що то вона?
— Он там сидить. Спить, їсть. Створила справжнє пекло. Щодня б'є Сет.
— Ого. Дитина?
— Ні. Доросла. Такого ж віку, якого б і була, якби лишилася жити.
— Хочеш сказати, вона справжня?
— Справжня.
— І б’є?
— Як тісто збиває.
— Тільки подумати! Повернулася.
— Ніхто не може повернутися.
— Але ж, Елло…
— Нічого. Справедливо не завжди означає правильно.
— Не можна ж просто так дітей убивати.
— Ні. Але і діти отак просто не можуть повертатися і вбивати матір.
Саме Елла і переконала інших, що потрібно рятувати. Вона була жінкою практичною і вважала, що є там якийсь корінь, що його треба або з'їсти, або викинути геть. Довге міркування, як вона це називала, затуманювало і не давало діяти. Ніхто її не любив, та їй би і не сподобалося, якби любили, бо вона вважала любов серйозною вадою. Свої юні роки вона провела в домі, де її ділили між собою батько з сином, яких вона називала «наймерзеннішими». Саме «наймерзенніші» лишили в ній огиду до стосунків, і саме з їхньою поведінкою порівнювала вона всю жорстокість. Убивство, викрадення, насильство — що б там не було, вона слухала і кивала. Нічого не могло порівнятися з «наймерзеннішими». Вона розуміла лють Сет двадцять років тому, але не її реакцію, вважала, що причиною тому гордощі й помилка, а сама Сет — надто складна, щоб її розуміти. Коли жінка вийшла з в'язниці і не звернулася ні до кого, жила, немов лишилася сама в усьому світі, Елла викреслила її зі свого життя і не приділила б їй ані хвилинки свого часу.
Але у дочки, врешті-решт, лишилося трохи глузду. Принаймні вона вийшла за поріг і попросила по допомогу, захотіла працювати. Коли Елла почула, що в будинку № 124 оселилося щось, що било Сет, це її розгнівало і надало можливість порівняти майже самого диявола з «наймерзеннішими». В гніві її було щось дуже особисте. Що б не зробила Сет, Еллі не подобалося, коли помилки минулого брали гору над теперішнім. Злочин Сет приголомшував, а її пиха його навіть перевершила, але не можна було дозволити, щоб гріх оселився в будинку, вільний і зухвалий. Повсякденне життя забирає всі сили. Майбутнє — це захід сонця; минуле — це те, що має лишитись позаду. А якщо воно не лишається, то потрібно його затоптати. Рабське життя, вільне життя — кожен день був випробуванням і судом. Ні на що в цьому світі не можна було розраховувати, бо, навіть якщо ти сам був рішенням, то ти ж був і проблемою. «Кожен день має досить своїх турбот», і нікому не потрібно їх іще більше; нікому не потрібне доросле зло, що сидить за твоїм столом і виявляє незадоволення. Коли з'явився привід — почав гойдати, плакати, бити і таке інше, — Елла його поважала. Але тепер він здобув плоть і прийшов у її світ, і це вже як черевик не на тій нозі. Вона була не проти спілкування двох світів, але це вже називалося вторгненням.
— Помолимося? — запитали жінки.