Історична Маргарет Гарнер — постать цікава, але письменника вона обмежує. Замало простору для уяви. Отже, доведеться вигадати її думки, запаяти їх у контекст, що відповідає історичній дійсності, але суворо фактів не дотримується, щоб можна було пов'язати його із сучасними проблемами свободи, відповідальності та «місця» жінки. Героїня має демонструвати невиправдане прийняття сорому та страху; погоджуватися з усіма наслідками дітовбивства; відстоювати власну свободу. Територія рабства страшна і недосліджена. Запросити читачів (і себе) до огидних краєвидів (прихованих, але не зовсім; похованих, але не забутих) означало поставити намет на кладовищі, де вночі виють привиди.
Я сиділа на ґанку, гойдалася на гойдалці, дивилася на величезні камені, знесені в купу, щоб стримати удари ріки. Над камінням через лужок йшла стежка, що вела до залізної альтанки, розташованої в тіні під деревами.
Вона вийшла з води, залізла на каміння і притулилася до альтанки. Чудовий капелюшок.
Отже, вона була від самого початку, і всі, крім мене, це знали, — пізніше ця фраза перетворилася на «Жінки в будинку це знали». Вона мала стати центральною постаттю роману: вбита, не вбивця, та, що втратила все і не мала права висловити свою думку. Вона не могла триматися осторонь, мала потрапити в будинок. Справжній будинок, не хатинку. В будинок з адресою, в якому жили колишні раби. Ніякого передпокою в будинку не буде, як і «вступу» до роману. Мені хотілося, щоб читача викрали, безжально кинули до незвичного середовища, і це стало б першим кроком до спільних переживань із героями книги, яких також кидали з місця на місце, з місця на місце, без підготовки і без права вибору.
Було дуже важливо, щоб будинок мав ім'я, але не таке, як Милий Дім або інші назви плантацій. У ньому не мало бути жодного прикметника, який би вказував на затишок чи велич або дозволяв претендувати на аристократичне минуле. В даному разі лише номер будинку міг виділити його і відокремити від вулиці чи міста, відрізнити його від інших будинків чорних по сусідству, натякнути на перевагу, гордощі, притаманні колишнім рабам, які обзавелися власною адресою. Але будинок мусив мати і особистість, — про такі ми кажемо «будинок з привидами», і це означає, що особистість ця жахлива.
Намагаючись заглибитись у потаємні переживання рабів, я сподівалася передати відчуття того, що все під контролем і водночас поза ним; що вимогливий дух померлого може перетворити порядок і спокій повсякденного життя на суцільний хаос; що геркулесові зусилля забути можуть опинитися під загрозою, якщо пам'ять відчайдушно хоче лишатися живою. Переживанню рабства як власного досвіду не має заважати мова.
Я вдячна тій миті на березі обманливої річки, тому миттєвому відчуттю можливості, калатанню серця, самотності, небезпеці. І дівчині в красивому капелюшку. І зосередженню, що настало потім.
I
№ 124 БУВ НЕДОБРОЗИЧЛИВИМ. Сповненим дитячої злоби. Жінки в будинку це знали, як і діти. Вже кілька років кожен мирився із цією злобою як тільки міг, але від 1873 року Сет і її донька лишилися єдиними жертвами. Бабуся, Бебі Сагз, померла, а сини, Говард і Баглар, утекли ще до того, як їм виповнилося тринадцять: після того, як від самого лише погляду розбилося дзеркало (це стало сигналом для Баглара); та щойно два крихітних відбитки дитячих долонь з'явилися на торті (сигнал для Говарда). Жоден з хлопчиків не став чекати, що буде далі: горнятко ще паруючого гороху, висипаного на підлогу; стежинка з розкришеного печива до самого порогу. Не схотіли вони чекати і коли запанує спокій: були періоди — тижні, і навіть місяці, — коли нічого не траплялося. Ні. Вони відразу ж утекли, щойно будинок образив їх, і вдруге вони б такого не стерпіли. Втекли за два місяці, лишивши свою бабусю Бебі Сагз, матусю Сет і маленьку сестричку Денвер самих у сіро-білому домі на Блустоун-роуд. Номера на ньому тоді не було, бо Цинциннаті ще не настільки розрісся. Власне, минуло лише сімдесят років, відколи Огайо оголосив себе штатом, коли один брат, а за ним і інший запхав стьобану ковдру під капелюха, схопив черевики і тихесенько вислизнув геть із цього будинку, що уособлював собою живу злобу.