Бебі Сагз навіть голови не підняла. Вона чула, як пішли хлопці, але не ворухнулася. І не тому, що була хвора. Її дивувало, чому онукам знадобилося стільки часу, аби зрозуміти, що не кожен будинок на Блустоун-роуд схожий на їхній. Вона перебувала між мерзенністю життя і нікчемністю смерті, та ані саме життя, ані його завершення її не цікавили, і втеча двох хлопців її аж ніяк не налякала. Її минуле було таким самим, як і теперішнє, — нестерпним, — і оскільки вона знала, що смерть — то лише забуття, вона спрямовувала ту невеличку кількість енергії, що в неї лишилася, на роздуми про кольори.
— Покажи мені щось лавандове, якщо є. А якщо немає, то рожеве.
І Сет слухняно показувала, що б то не було: клаптик тканини чи власний язик. Зима в Огайо особливо важка, якщо зголоднів за кольорами. Події розгорталися лише на небі, втім, марно було сподіватися, що небокрай Цинциннаті сповнить життя радощами. Тож Сет і її дівчинка Денвер робили для старої все що могли і все, що дозволяв будинок. Разом вони вели безупинну боротьбу проти жорстокої поведінки цього місця, проти перекинутих відер з помиями, ляпанців по спині, смердючого повітря.
Бебі Сагз померла незабаром після того як втекли хлопці, так і не виявивши зацікавленості ані до того, що вони пішли, ані до того, що мусить піти вона сама. Сет і Денвер одразу ж вирішили покласти край цькуванню, викликавши духа і притягнувши його до відповіді. Може, розмова, думали вони, обмін думками чи щось на кшталт цього допоможе. Тож вони взялися за руки і промовили:
— Приходь. Приходь. Можеш показатися.
Буфет зробив крок уперед, але більше нічого не сталося.
— Мабуть, бабуся Бебі не дозволяє, — припустила Денвер. Їй було десять років, і вона досі сердилася на Бебі Сагз, що та померла.
Сет розплющила очі.
— Сумніваюся.
— То чому ж вона не з'являється?
— Ти забула, яка вона маленька, — відповіла мати. — Їй і двох років не було, коли вона померла. Замала, аби щось зрозуміти.
— А може, вона і не хоче розуміти, — не погодилася Денвер.
— Може. От якби вона з'явилася, я б їй пояснила. — Сет відпустила доньчину руку, і вони разом відсунули буфет на місце, до стіни.
За вікном візник шмагнув коня батогом, змушуючи перейти на галоп, — саме так завжди робили місцеві, минаючи № 124.
— Вона хоч і дитина, а прокляття у неї сильні, — сказала Денвер.
— Не сильніші за моє кохання до неї, — відповіла Сет, і знову повернулися спогади. Приємна прохолода необробленого надгробка, до якого вона притулилася, піднявшись навшпиньки, широко розвела коліна, мов між ними була могила. Камінь був рожевий, як нігті, з украпленнями блискучих уламків. «Десять хвилин, — сказав він. — Маєш десять хвилин. Я зроблю безкоштовно».
Десять хвилин на шість літер. Іще б десять, і вона б отримала «ніжно» на додачу? Вона навіть не наважилася спитати, але потім часто думала, чи, бува, не було це можливо? Скажімо, двадцять хвилин чи півгодини, і вона б мала вигравіюваним на надгробку своєї дитини все цілком, — те, що пастор каже на похоронах (усе, що і має бути сказано): «Ніжно кохана». Але вона отримала лише те, про що змогла домовитись, лише одне-єдине слово, яке мало значення. Думала, що цього вистачить, віддалася гравіювальнику серед могил, а його юний син дивився з таким старим гнівом на обличчі і з таким новим апетитом. Мало вистачити. Щоб відповісти іще одному пастору, іще одному аболіціоністу і місту, повному зневаги.
Шукаючи спокою для своєї душі, вона геть забула про іншу, — про душу своєї дівчинки. Хто б міг подумати, що мала може ховати в собі стільки люті? Виявилося, що віддатися серед могил гравіювальнику на очах у його сина — недостатньо. Їй довелося не тільки жити всі ці роки в домі, зараженому нестямою дитини, якій перерізали горлянку, ще й ті десять хвилин, які вона провела притиснутою до каменю кольору вранішньої зорі, усипаного зірковими блискітками, з широко розведеними, немов могила, колінами, виявилися довшими за все її життя, більш живими, більш пульсуючими, ніж кров дитини, якою, немов олією, просякли пальці.
— Можна переїхати, — якось запропонувала вона свекрусі.
— А в чому сенс? — запитала Бебі Сагз. — Тут повно будинків, сповнених негритянським сумом під самий дах. Нам іще пощастило, що наш дух — дитина. А якби прийшов дух мого чоловіка? Або твого? Не кажи мені нічого. Тобі пощастило. У тебе троє лишилося. Троє тримаються за твою спідницю, і лише одне бешкетує на тому боці. Май вдячність. Я мала восьмеро. І всі до єдиного пішли від мене. Чотирьох забрали, чотирьох прогнали, і всі, гадаю, не дають комусь спокою. — Бебі Сагз потерла брови: — Моя першенька. Усе, що я пам'ятаю про неї, — як вона любила запечену скоринку хліба. Можеш таке уявити? Восьмеро дітей, і це все, що я пам'ятаю.