— Я поспішаю, міс.
— Гей! Повільніше. Хочеш черевики?
— Як?
— Я знаю, — сказала Емі і дійсно придумала.
Вона відірвала два шматки від шалі Сет, набила їх листям і обв'язала ноги, ні на мить не стуляючи при цьому рота.
— Скільки тобі, Лу? У мене вже чотири роки кров іде, але я дитини не понесла. Не можу стікати молоком, бо…
— Знаю, — кивнула Сет. — Ви прямуєте до Бостона.
Опівдні вони побачили річку, і дуже скоро підійшли так близько, що і почули. Ввечері вони вже змогли з неї напитися, якби захотіли. На небі з'явилися чотири зірки, коли вони знайшли не човника, щоб переправити Сет, не поромника, який би перевіз таких сумнівних пасажирів — нічого такого, — а справжнього човна, якого можна вкрасти. І мав той човен одне весло, безліч дірок і два пташиних гніздечка.
— От тобі і маєш, Лу. Ісус дивиться на тебе.
Сет поглянула на милю темної води, яку потрібно розтинати одним веслом, і вести поганого човна проти течії, що поспішала до Міссісіпі за сотні миль звідси. Вона здавалася домом, і дитині (яка таки не померла), мабуть, теж. Щойно Сет підійшла ближче до річки, у неї теж відійшли води, щоб приєднатися до хвиль. Від цього і від явних ознак скорих пологів вигнулася спина.
— Навіщо ти це робиш? — запитала Емі. — Чи у тебе в голові мозку немає? Негайно припини, Лу. Ти найдурніша на цьому світі. Лу! Лу!
Сет більше нічого не придумала, як залізти в човна. Вона чекала солодкого биття, що приходить за приступом болю. Впала на коліна і переповзла через борт. Човен захитався, і не встигла вона закинути на сидіння загорнуті в листя ноги, як її плоть розірвалася. Стікаючи потом під літніми зірками, вона розкинула ноги в різні боки, бо вже з'явилася голівка, як повідомила їй Емі, немов вона і сама цього не знала, немов то хруснула гілка горіха, немов то блискавка розірвала шкіряне небо.
Немовля застрягло. Обличчям догори, захлинаючись у материній крові. Емі припинила кликати Ісуса і почала лаяти його батька.
— Штовхай! — верещала Емі.
— Тягни, — шепотіла Сет.
І сильні руки вчетверте взялися до роботи, і саме вчасно, бо річна вода, просочуюсь крізь дірки, вже діставалася до стегон Сет. Вона завела одну руку за спину і вхопилася за мотузку, а Емі вчепилася в голівку. Коли над річкою з'явилася ніжка, вдарила човна і відштовхнула Сет, та зрозуміла, що все позаду, і дозволила собі ненадовго знепритомніти. Прийшовши до тями, вона не почула плачу, лише заохочувальне гукання Емі. Так довго нічого не відбувалося, і жінки вирішили, що втратили дитину. Раптом Сет знову вигнулася і викинула послід. І тоді дитинка захникала, і Сет глянула на неї. Від животика її тяглося двадцять дюймів пуповини, немовля тремтіло від вечірньої прохолоди. Емі загорнула його у свою спідницю, і дві мокрі жінки виповзли на берег, щоб подивитися, що ж там надумав Господь.
Спори папороті, що росла в низинах біля річки, потяглися до води сріблясто-блакитними стрічками, які й не побачиш, доки не опинишся поряд, не ляжеш прямо біля води, коли промені сонця уже низькі і виснажені. Дуже часто ці спори плутають з комахами, але це насіння, в якому спить ціле покоління, впевнене у своєму майбутньому. І на якусь мить дуже легко повірити, що кожне насіннячко його має — стане тим, що закладено в спорі, проживе свої дні так, як і заплановано. Але ця впевненість триває не довше миті; а це, мабуть, довше, ніж життя спори.
На березі річки в літній вечірній прохолоді під сріблясто-блакитною зливою боролися дві жінки. Вони не сподівалися зустрітися знову в цьому світі, але тієї миті вони про це і не думали. Але там, тієї літньої ночі, оточені папороттю, вони працювали разом, старанно і добре. Патруль розсміявся би, побачивши цих двох покинутих, двох беззаконних утікачів — рабиню і босу білу жінку з розпатланим волоссям, — що загортали десятихвилинне немовля в дрантя, яке служило їм одягом. Але поряд не трапилося ані патруля, ані пастора. Під ними чавкала вода. Ніщо їм не заважало. Тож вони робили свою справу старанно і добре.
Настали сутінки, і Емі повідомила, що має іти, що вона не хоче, аби серед білого дня її спіймали на людній ріці разом з утікачкою. Вона вимила в ріці руки й обличчя, встала і подивилася на сповиту дитину, прив'язану до грудей Сет.
— Вона ніколи не дізнається, хто я. Скажеш їй? Розкажеш, хто допоміг з'явитися на цей світ? — вона підняла голову і подивилася туди, де було сонце. — Краще скажи. Чуєш? Скажи, міс Емі Денвер. З Бостону.
Сет відчувала, що засинає, і сон той буде міцним. На самому краєчку, саме перед тим, як у нього зануритись, вона подумала:
— Як гарно. Денвер. Дуже гарно.