НАСТАВ ЧАС УСЕ облишити. До того як прийшов Пол Ді і сів на сходах ґанку, її підтримували слова, пошепки сказані у вітальні. Допомагали їй терпіти цнотливий дух; полірувати дитячі обличчя Говарда і Баглара і тримати їхні образи цілими, бо уві сні вона бачила лише частини їхніх тіл на дереві; ховати чоловіка в тіні, але там… десь. Тепер обличчя Голлі між пресом для масла та маслоробкою набрякло, збільшилося, заполонило її очі і викликало головний біль. Їй так захотілося відчути пальці Бебі Сагз, які вдавлювалися в потилицю, змінюючи її форму. Стара примовляла: «Облиш, Сет. Меч і щит. Облиш. Облиш. Облиш і те, й інше. Положи біля річки. Меч і щит. Не втручайся більше у війну. Облиш увесь цей безлад. Меч і щит». І під наполегливими пальцями, прислухаючись до тихого повчаючого голосу, вона так і зробила. Положила свої важкі ножі, якими захищалася від нещастя, розкаяння, жовчі і болю, відклала один за одним на берег, під яким бігла прозора вода.
Дев'ять років без пальців і голосу Бебі Сагз — це занадто. А слова, які прошепотіли у вітальні, — це замало. Вимазане маслом обличчя людини Бог не робить приємнішим, ніж потрібно: як збудована арка чи пошита сорочка. Потрібна якась церемонія, що звільнить. Сет вирішила піти до галявини, де колись танцювала Бебі Сагз у сонячному світлі.
До того як будинок номер сто двадцять чотири і всі в ньому замкнулися, до того як над ними опустилася завіса і відділила від усього світу, до того як він став іграшкою духів і перетворився на житло знервованих, сто двадцять четвертий був веселим і людним, тут Бебі Сагз, свята жінка, любила, застерігала, годувала, карала і заспокоювала. Де на плиті кипів не один, а два горщики, де лампа горіла всю ніч. Незнайомці тут відпочивали, а діти тим часом переміряли їхнє взуття. Тут лишали повідомлення, бо той, кому вони призначалися, одного дня обов'язково сюди б заглянув. Говорили тихо і по ділу, бо Бебі Сагз, свята, не схвалювала багатомовності. «Важливо знати, коли зупинитися», — казала вона. І: «Господь знає, коли зупинитися».
Саме перед № 124 злізла з фургона Сет з новонародженою дитинкою, прив'язаною до грудей, і вперше відчула щирі обійми своєї свекрухи, яка дісталася самого Цинциннаті. Яка наважилася на це, бо життя рабині «забрало у неї ноги, спину, голову, очі, руки, нирки, лоно і язик», і не лишилося нічого, як жити серцем, — яке вона одразу ж і змусила працювати. Не дозволивши жодного почесного титулу перед своїм іменем, вона проте дозволила невеличке ласкаве прізвисько; вона стала відлученим від церкви пастором, який ходив до своїх парафіян і відкривав своє велике серце тим, хто міг ним скористатися. Взимку і восени вона несла його до африканської церкви методистів і баптистів, святості і освячених, до церкви спасителя і визволених. Незвана, без сутани, непомазана, вона дозволяла своєму великому серцю битися в їх присутності. Коли наступала тепла пора, Бебі Сагз, свята, ходила за кожним чорним чоловіком, жінкою або дитиною, які змогли пережити, і несла своє велике серце на галявину — розчищене від дерев незрозуміло для чого місце далеко в лісі, до якого вела стежка, відома лише оленям і тому, хто розчистив цю галявину. Щосуботи опівдні, в розпал спеки вона сідала на галявині, а люди чекали серед дерев.
Розташувавшись на великому пласкому камені, Бебі Сагз схиляла голову і мовчки молилася. Люди серед дерев стежили за нею. Коли вона опускала свою палицю, вони розуміли, що вона готова. Тоді вона кричала: «Нехай діти прийдуть!», і вони вибігали до неї з-поза дерев.
— Нехай ваші матері почують, як ви смієтеся, — казала вона їм, і ліс дзвенів. Дорослі дивилися на них і не могли стримати усмішки.
Тоді:
— Нехай вийдуть дорослі чоловіки, — кричала вона.
Вони по одному виступали з-поза дзвінких дерев.
— Нехай ваші дружини і чоловіки побачать, як ви танцюєте, — казала вона їм, і земля здригалася під їхніми ногами.
Нарешті вона визивала жінок.
— Плачте, — наказувала їм. — За всіх живих і мертвих. Просто плачте.
І не ховаючи очей, жінки заливалися сльозами.
Отак усе і починалося: сміх дітей, танцюючі чоловіки, ридаючі жінки, а тоді все змішувалося. Жінки переставали плакати і починали танцювати; чоловіки сідали на землю і плакали; діти танцювали, жінки сміялися, діти плакали, доки, втомлені і виснажені, усі не падали на галявину, мокрі, хапаючи ротом повітря. І тоді, в тиші, Бебі Сагз, свята, віддавала їм своє велике серце.
Вона не казала їм очиститися або йти і не грішити. Не казала, що вони благословенні землею, її успадкованою лагідністю чи розкішною чистотою.