— Це все, що ви дозволяєте собі пам'ятати, — сказала їй Сет, а в самої одна дитина і лишилася: хлопців прогнало мертве маля, і пам'ять про Баглара почала вже блякнути. У Говарда, принаймні, голова була такої форми, що її навряд чи забудеш. Щодо іншого, то вона докладала всіх зусиль, або пам'ятати рівно стільки, щоб не було боляче. На жаль, розум не обдуриш.
Вона могла квапливо йти полем, майже бігти, щоб швидше дістатися помпи і скоріше змити з ніг ромашковий сік. Більше ні про що і думати не могла. Спогади про чоловіка, що йшов притиснути її до грудей, були такими ж мертвими, як і нерви на спині, де шкіра задубіла, немов дошка для прання. Не було ані натяку на запах чорнила чи вишневої смоли або дубової кори, з яких їх робили. Нічого. Лише вітерець, що холодив обличчя, коли вона бігла до води. А тоді, коли вона змивала ромашковий сік водою і ганчірками, розум був зайнятий лише цим соком, — тим, як необачливо вона зрізала шлях через поле, щоб не робити зайві півмилі, і помітила, як виросли бур'яни, лише тоді, коли запекли ноги, роздряпані аж до самих колін. І ще. Хлюпіт води, черевики і панчохи на стежці, де вона їх скинула; або Хлопчик, що сьорбав воду прямо з калюжі під її ногами, і раптом «Милий Дім», що крутився, крутився, крутився перед очима, і хоча вона ненавиділа кожен листочок на цій фермі, кричати не хотілося, і будинок поставав перед нею в усій своїй безсоромній красі. Він ніколи не мав такого жахливого вигляду, як насправді, і від цього їй навіть здавалося, що пекло не таке вже й погане. Гаразд, нехай там вогонь і сірка, та приховані вони за мереживними лісочками. Хлопці, що сиділи на найпрекрасніших сикоморах у світі. Їй ставало соромно, — хіба ж можна пам'ятати чудові сикомори, що шелестіли своїми листочками, а не хлопців. Та як би вона не намагалася, щоразу сикомори перемагали, і подарувати цього своїй пам'яті вона не могла.
Позбувшись останньої пелюстки, вона пішла до будинку, підхопивши по дорозі черевики і панчохи. Немов аби ще більше покарати її за спогади, на порозі футів за сорок від неї сидів Пол Ді, останній із чоловіків з «Милого Дому». І хоча вона ніколи б не сплутала його обличчя з жодним іншим, все одно спитала:
— Це ти?
— Те, що лишилося, — встав він і посміхнувся. — Як ти, дівчино? Крім того, що боса?
Вона розсміялася, і сміх був вільним і молодим.
— Забруднила ноги отамечки. Ромашка.
Він скривився, немов проковтнув цілу ложку чогось гіркого.
— Навіть чути про неї не хочу. Завжди її ненавидів.
Сет згорнула панчохи і сунула до кишені.
— Заходь.
— Мені й на ґанку добре, Сет. Тут прохолодно. — Він знову сів і подивився на поле через дорогу, розуміючи, що всі його почуття відіб'ються в очах.
— Вісімнадцять років, — тихо сказала вона.
— Вісімнадцять, — повторив він. — Присягаюся, що прокрокував їх усі. Не проти, якщо приєднаюся до тебе? — він кивнув на її ноги і почав розшнуровувати свої черевики.
— Хочеш помити? Давай принесу тазок з водою.
І вона підійшла ближче, щоб пройти в дім.
— Е, ні. Ноги не можна розпещувати. Їм іще ходити і ходити.
— Ти не можеш піти просто зараз, Поле Ді. Маєш залишитися хоча б на трошки.
— Ну, може, трошки, щоб побачити Бебі Сагз. Де вона?
— Померла.
— Не може бути. Коли?
— Вісім років тому. Майже дев'ять.
— Важко було? Сподіваюся, вона померла не важкою смертю.
Сет похитала головою.
— Легесенько, як по маслу. Жити було важче. Шкода, що ти її не застав. Ти заради цього прийшов?
— Частково заради цього. Інша причина — ти. Але якщо по правді, зараз я усюди ходжу. Усюди мене запрошують сісти.
— Маєш гарний вигляд.
— Диявольська омана. Він дозволяє мені мати гарний вигляд, доки я погано почуваюся. — Він глянув на неї, і слово «погано» набуло іншого сенсу.
Сет посміхнулася. Так воно і було… завжди було. Усі чоловіки «Милого Дому», до і після Голлі, по-братньому загравали з нею, але так легенько, що важко було і зрозуміти.
Якщо не зважати на більш кудлате волосся й очікування в очах, він був такий само, як і в Кентуккі. Шкіра кольору персикової кісточки, пряма спина. Дивовижно, як чоловік з таким нерухомим обличчям так охоче посміхається, спалахує, жаліє тебе. Немов варто лише привернути його увагу, і він відчуватиме те ж саме, що і ти. Не встигнеш і оком моргнути, і обличчя у нього змінюється, — під шкірою воно дуже жваве.
— Не варто мене про нього питати, гаразд? Ти б сказав, якби щось було, еге ж? — Сет опустила очі на ноги і знову побачила сикомори.