Подумки вона обшукала всю кухню ще до того, як до неї потрапила, і голова була так зайнята рецептами, що вона не одразу помітила під білими сходами дерев'яну діжку з Полом Ді в ній. Вона посміхнулася йому, і він посміхнувся у відповідь.
— Схоже, літо скінчилося.
— Ходи сюди.
— Ага. Дівчата йдуть слідом.
— Я нікого не чую.
— Я маю братися за вечерю, Поле Ді.
— Я теж. — Він підвівся і не дав їй і кроку зробити, тримаючи у своїх руках. Її сукня швидко намокла. Його рот опинився біля її вуха. Її підборіддя торкалося його плеча. — Що готуватимеш?
— Думала, квасолю.
— О, так.
— Підсмажити кукурудзу?
— Так.
Навіть і питання не виникло, чи зможе вона все зробити. Як того дня, коли вона приїхала до будинку № 124 — була впевнена, що молока вистачить на всіх.
Кохана увійшла через двері, і вони мали почути її кроки, але не почули.
Подихи і бурмотіння, подихи і бурмотіння. Кохана почула їх, щойно за нею грюкнули двері. Вона підстрибнула від різкого звуку і повернула голову на шепіт, що лунав з комірчини за білими сходами. Вона зробила крок і мало не розплакалася. Вона була вже так близько, а тоді іще ближче. І це було набагато краще, ніж гнів, який охоплював її, коли Сет робила чи думала щось, що не стосувалося неї. Вона могла винести довгі години — дев'ять чи десять щодня, крім вихідного, — коли Сет не було вдома. Могла винести навіть ночі, коли вона була так близько, але побачити її не можна було — лежала поруч із ним за стінами і дверима. Але тепер — навіть білий день, на який так розраховувала Кохана, яким привчила себе задовольнятися, скоротився, зменшився від того, що Сет приділяла увагу іншим речам. Переважно йому. Тому, хто сказав їй щось таке, що змусило її бігти в ліс і розмовляти з собою на камені. Тому, хто вночі ховав її за дверима. І хто обіймав її зараз, пошепки розказуючи їй щось за сходами, після того як Кохана врятувала її шию, а тепер готова була і сама задушити цю жінку.
Кохана обернулася і вийшла. Денвер іще не підійшла або чекала десь на вулиці. Кохана пішла її шукати, зупинившись, щоб подивитися, як пташка-кардинал стрибає з гілки на гілку. Стежила очима за кривавою плямою серед листя, доки не загубила її, і тільки тоді пішла назад, прагнучи побачити ще раз.
Нарешті вона повернулася і побігла крізь ліс до струмка. Стала біля самої води і дивилася на своє відображення. Коли поруч з тим з'явилося обличчя Денвер, дівчата глянули одна на одну у воді.
— Ти це зробила, я бачила, — сказала Денвер.
— Що?
— Я бачила твоє обличчя. Ти змусила її задихатися.
— Я цього не робила.
— Ти казала, що любиш її.
— Я допомогла, хіба не так? Хіба я не вилікувала її шию?
— Згодом. Після того як мало не задушила.
— Я цілувала її шию. Я її не душила. Її душило залізне коло.
— Я тебе бачила. — Денвер схопила Кохану за руку.
— Обережніше, дівчино, — сказала Кохана і, висмикнувши руку, щодуху кинулася вздовж струмка, що співав на іншому боці лісу.
Лишившись на самоті, Денвер подумала, чи вона і справді не помиляється. Вони з Коханою стояли серед дерев і перешіптувалися, а Сет сиділа на камені. Денвер знала, що на галявині молилася Бебі Сагз, але то було давно, коли вона сама була немовлям. Вона тут ніколи не була, тому і не пам'ятала. Вона знала і хотіла знати лише той світ, що зводився до будинку № 124 і поля за ним.