Дуже давно вона знала більше і хотіла більшого. Ходила стежкою, що вела до справжнього іншого дому. Стояла під вікном, прислухаючись. Чотири рази вона на таке наважилася: відійшла від номера сто двадцять чотири вдень, коли мама з бабусею стежили не так пильно, перед вечерею, коли всі справи було закінчено; вільна година перед тим, як механізм мав перейти до вечірнього режиму. Денвер пішла шукати будинок, до якого ходили інші діти. А коли знайшла, побоялася підходити до дверей, зазирнула у віконце. Леді Джонс сиділа на стільці з високою спинкою; на підлозі перед нею розсілися діти, підібгавши ноги. Леді Джонс тримала книжку. У дітей були грифельні дошки. Леді Джонс щось казала, але дуже тихо, Денвер не чула. Діти повторювали за нею. Чотири рази Денвер приходила подивитись. На п'ятий леді Джонс спіймала її і сказала:
— Заходьте у двері, міс Денвер. Це вам не вистава.
Тож вона отримала цілий рік товариства своїх однолітків, і заразом навчилася читати і рахувати. Їй було сім, і ті дві години вдень були для неї дорогоцінними. Не в останню чергу тому, що вона робила це сама, і була задоволена і здивована задоволенням і здивуванням матері і братів. За п'ять центів на місяць леді Джонс робила те, що білі люди вважали непотрібним, якщо не протизаконним: збирала у своїй маленькій вітальні чорних дітей, які мали час та інтерес до навчання. Монетка в п'ять центів у вузлику хустинки, прив'язаної до паска, яку вона відносила леді Джонс, викликала у неї тремтіння. Зусилля, щоб вправно тримати крейду і не скрипіти нею, велика W, маленька «і», краса літер в її імені, напрочуд сумні рядочки з Біблії, яку леді Джонс використовувала замість підручника. Денвер тренувалася щоранку, щоб виблиснути вдень. Вона була така щаслива, що навіть не помічала, як її уникають однокласники, — вигадували причини і змінювали крок, аби тільки не йти з нею. Положив цьому край Нельсон Лорд, хлопчик такий само розумний, як і вона; запитав про маму, і це питання, що назавжди позбавило її і крейди, і маленької «і», і решти того, чим були сповнені дні. Вона мала б розсміятися, почувши його слова, або штовхнути, але ні в його голосі, ні в обличчі не було підлості. Лише цікавість. Але те, що піднялося в її душі, коли він спитав, уже давно там лежало.
Туди вона так і не повернулася. На другий день Сет запитала чому. Денвер не відповіла. Дуже боялася запитати у братів або ще у когось про те, що запитав у неї Нельсон Лорд, бо навколо того, що піднялося в душі, збиралися дивні та жахливі почуття до матері. Пізніше, коли померла Бебі Сагз, вона навіть не здивувалася, що втекли Говард і Баглар. Не погодилася із Сет, що хлопці втекли через привид. Якщо так, чому вони так довго терпіли? Вони прожили з ним стільки ж, скільки і вона. Але якщо Нельсон Лорд має рацію, недивно, що вони були такими похмурими і намагалися триматися якомога далі від дому.
Тим часом жахливі і некеровані сни про Сет вилилися в зосередженій увазі, яку Денвер приділяла духу дитини. До Нельсона Лорда його блазенство її мало цікавило. Оскільки мати і бабуся поводилися в його присутності дуже терпляче, вона сама була до нього байдужою. І раптом він став дратувати її, виснажувати своїми витівками. Саме тоді вона і пішла за дітьми в домашню школу леді Джонс. Тепер у ньому зосередилися всі ті злість, кохання і страх, з якими вона не знала, що робити. Навіть коли вона наважилася повторити питання Нельсона Лорда, вона не чула ані відповіді Сет, ані слів Бебі Сагз, нічого відтоді. Два роки ходила вона в тиші, занадто твердій, аби пробитися крізь неї, але очам її це надало такої сили, що вона сама ледь могла повірити. Наприклад, бачила чорні ніздрі горобця, що сидів на гілці за шістдесят футів від неї. Два роки вона взагалі нічого не чула, а тоді почула гуркіт, що підкрадався сходами. Бебі Сагз вирішила, що то Хлопчик поліз туди, куди йому заборонялося. Сет подумала, що то пострибав сходами гумовий м'ячик, з яким гралися хлопці.
— Чи той собака здурів? — вигукнула Бебі Сагз.
— Він на ґанку, — відповіла Сет. — Самі подивіться.
— Що ж я тоді чую?
Сет роздратовано опустила кришку плити.
— Багларе! Багларе! Я ж вам казала не гратися з м'ячем у хаті. — Вона подивилася на білі сходи і побачила нагорі Денвер.
— Вона хотіла піднятися нагору.
— Хто? — Сет скрутила ганчірку, якою витирала кришку плити, в кульку.
— Дитина, — відповіла Денвер. — Хіба ви не чули гуркіт?
І одразу ж виникло питання: чи Денвер узагалі щось чула, чи дитина, що вже повзала, вигадала щось нове.