Повернення слуху Денвер, відрізаного відповіддю, яку вона не мала сил вислухати, увімкнене гуркотом, з яким її померла сестра намагалася залізти сходами, стало сигналом до наступного повороту долі людей у будинку номер сто двадцять чотири. Відтоді дух озлобився. Замість зітхань і нещасних випадків з'явилася цілеспрямована і навмисна злоба. Баглара і Говарда дратувало товариство жінок у домі, і вони, наче німий докор, проводили якомога більше часу, підробляючи в місті: носили воду або годували худобу. Доки злоба не стала такою особистою, що вигнала обох. Бебі Сагз утомилася, лягла в ліжко і не встала, доки її велике старе серце не здалося. Крім рідких прохань, пов'язаних з кольорами, з її вуст не злетіло ані слова — до останнього дня її життя, коли вона підвелася з ліжка, повільно підійшла до дверей вітальні й поділилася із Сет і Денвер уроком, який засвоїла за свої шістдесят років життя рабині і десяти років вільного життя: не було у світі більшого нещастя за білих. «Вони не знають, коли зупинитися», — сказала вона і повернулася в ліжко, вкрилася ковдрою і лишила їх довічно розмірковувати над цими словами.
Невдовзі після цього Сет з Денвер спробували визвати дух дитини і домовитися з ним, але безрезультатно. Для цього потрібен був чоловік, Пол Ді. Він закричав, відігнав духа і сам зайняв це місце. Та незважаючи на карнавал, Денвер віддавала перевагу злій дитині, а не йому. Кілька днів потому, як у них оселився Пол Ді, Денвер проводила якомога більше часу у своїй смарагдовій схованці, самотня, як гора, і майже така ж велика, розмірковувала про те, що всі, крім неї, когось мають, а її навіть привид покинув. Тож коли вона побачила чорну сукню з розв'язаними чобітками під нею, аж затремтіла від прихованої вдячності. Якими б не були її сили і як би вона ними не скористалася, Кохана належала їй. Денвер стривожило, що Кохана хотіла завдати Сет шкоди, але завадити цьому вона не могла — такою невтримною була її потреба любити. Те, що вона побачила на галявині, присоромило її, бо вибір між Сет і Коханою уже було зроблено.
Вона йшла до струмка, повз зелений самшитовий будиночок, і думала, що б сталося, якби Кохана дійсно вирішила задушити матір. Чи вона б це дозволила? Вбивство, казав Нельсон Лорд. «Хіба твоя мама не була у в'язниці за вбивство? Вона тебе з собою не брала?»
Це було друге питання, яке так довго не дозволяло поставити Сет першого. Те, що повстало в душі, лежало саме в такому місці: темрява, камінь, інші речі, що рухалися самі собою. Вона вирішила оглухнути, щоб не чути відповіді, і, як маленькі квіточки мірабілісу, що жили лише заради денного світла, а коли його не ставало, міцно стуляли свої пелюстки, Денвер зосередила всю свою увагу на дитині і перестала помічати інше. Доки не прийшов Пол Ді. Але шкода, якої він завдав, нейтралізувалася таємничим воскресінням Коханої.
Попереду, біля самої води, Денвер побачила її силует. Вона стояла босоніж у воді, трохи піднявши чорну спідницю, гарненька головка схилилася, уважно зосередившись на чомусь.
Змахнувши свіжі сльози, Денвер підійшла до неї, прагнучи хоч слова, хоч якогось натяку на прощення.
Денвер зняла черевики й увійшла у воду поруч із нею. Вона ледь змогла відірвати очі від голівки Коханої і подивитись, куди ж та спрямувала свій погляд.
Уздовж берега повільно пливла черепаха, повернула і вибралася на суху землю. Неподалік від неї у воді була ще одна, рухалася в тому ж напрямку. Чотири лапи під виступаючою нерухомою чашею. В траві до першої рухалася інша, щоб швидко-швидко залізти зверху. Неприступна сила — поставити лапи біля плечей першої. Обійми ший — перша потягнулася до третьої, і їхні голови квапливо-квапливо-квапливо доторкнулися одна до одної. Голова тієї, що у воді, була так високо, шия витягнулася, як палець, назустріч іншим, ризикуючи всім, аби тільки доторкнутися до морди тієї, що стояла на суші. Але ті двоє не звертали на неї уваги. Вага їхніх панцирів, стукіт, принижували цей поцілунок і глузували з нього.
Кохана відпустила спідницю. Та розпливлася навколо. Поділ темнів у воді.
ОПИНИВШИСЬ ПОЗА ПИЛЬНИМИ очами Містера, благословенне буде його ім'я, головного півника над усіма півниками, Пол Ді затремтів. Не одразу та й не так, щоб усі побачили. Коли він повернув голову, щоб востаннє глянути на Брата, повернув настільки, наскільки дозволяла мотузка, прив'язана до вісі возу, і пізніше, коли щиколотки закули в кайдани і скрутили руки, не було ані найменшого натяку на тремтіння. Воно з'явилося вісімнадцять днів потому, коли він побачив ями; тисячу футів землі — п'ять футів завглибшки, п'ять футів завширшки, — в які опускалися дерев'яні ящики. Двері-ґрати, що піднімалися на петлях, як у клітці, вели в три стіни і дах зі старого мотлоху і червоної глини. Два фути над головою. Перед ящиком було три фути відкритої траншеї, і там щось повзало і метушилося, запрошуючи приєднатися до цієї могили, що називалася житлом. Окрім цієї, було ще сорок п'ять. Його послали сюди після спроби вбити Брендівайна, чоловіка, якому його продав учитель. Брендівайн послав його у зв'язці з десятьма іншими через Кентуккі до Вірджинії. Він навіть не знав, що спонукало його спробувати, — крім Голлі, Сіксо, Пола А, Пола Еф і Містера. Але тремтіння скінчилося, не встиг він і усвідомити.