Так воно і тривало і так би і лишилося, але якось увечері після трапези, після Сет, він спустився вниз, ліг на сінник у коморі і не схотів на ньому лишатися. Перебрався в комору на дворі, і саме там, на відстані від будинку номер сто двадцять чотири, лежачи на двох мішках солодкої картоплі, впершись поглядом у бляшанку з жиром, він зрозумів, що його вигнали. Він не розхвилювався; його попередили.
Тож він чекав. Навідувався до Сет уранці, спав у коморі вночі і чекав.
Вона прийшла, і йому захотілося її повалити.
В Огайо пори року дуже театральні. Кожна приходить, немов примадонна, переконана, що саме завдяки її виставі у світі живуть люди. Коли Пола Ді вигнали з будинку номер сто двадцять чотири в сарай за ним, літо виходило за лаштунки, а на сцену виходила осінь зі своїми пляшками крові і золота. Навіть уночі, коли мав настати тихий антракт, відпочинку не було, бо голоси вмираючої природи були наполегливими і гучними. Пол Ді підклав під себе газети, ще й накрився ними, щоб хоч трохи допомогти тоненькій ковдрі. Але думки у нього були не про холодну ніч. Коли він почув, як рипнули двері за спиною, навіть не обернувся, щоб подивитися.
— Чого тобі треба? Що ти хочеш? — Він почув її дихання.
— Хочу, аби ти доторкнувся до мене зсередини і назвав моїм ім'ям.
Пол Ді більше не хвилювався про свою тютюнову бляшанку. Вона вже так заіржавіла, що і не відкрити. Тож поки вона піднімала спідниці і повертала голову через плече, було дуже схоже на те, як це роблять черепахи, він не відводив погляду від бляшанки з жиром, що сріблилася в місячному світлі, і тихо говорив.
— Коли добрі люди пускають тебе до себе і добре до тебе ставляться, ти маєш бути доброю у відповідь. А ти не така… Сет тебе любить. Як свою дочку. Ти це знаєш.
Кохана впустила спідниці, коли почула його слова, і глянула на нього пустими очима. Зробила крок, він і не почув, і опинилася зовсім близько.
— Вона не любить мене так, як я її. Я нікого не люблю, крім неї.
— Тоді навіщо ти сюди прийшла?
— Хочу, щоб ти торкнувся мене зсередини.
— Повертайся в будинок і лягай у ліжко.
— Ти мусиш мене торкнутися. Ізсередини. І мусиш назвати мене моїм іменем.
Поки його очі трималися за срібло бляшанки, він був у безпеці. Якщо затремтить, як Лотова дружина, і відчує якусь жіночу потребу побачити сутність гріха, що стоїть за ним; відчує жалість, може, до прокляття проклятих, або захоче потримати його в руках з поваги до зв'язку, що утворився між ними, він пропав.
— Назви мене моїм іменем.
— Ні.
— Будь ласка. Я піду, якщо ти це зробиш.
— Кохана, — сказав він, але вона не пішла. Підійшла зовсім близько, він навіть і не почув як, як не почув і шелестіння іржавих крихт, що посипалися з його тютюнової бляшанки. Тож коли кришка відкрилася, він навіть і не помітив. Зрозумів лише, що коли проник усередину, повторював: «Червоне серце. Червоне серце». Тихо, а тоді так голосно, що це розбудило Денвер, та й самого Пола Ді.
— Червоне серце. Червоне серце. Червоне серце.
ПОВЕРНУТИСЯ ДО ПЕРВІСНОГО голоду було неможливо. На щастя для Денвер, споглядання і само було їжею, якої б вистачило надовго. Але коли на тебе дивляться у відповідь — це поза межами апетиту; немов прорватися крізь власну шкіру туди, де голоду ще не відкрили. І це не мало відбуватися часто, бо Кохана рідко дивилася прямо на неї, або коли дивилася, Денвер точно бачила, що її власне обличчя — лише місце зупинки очей, поки розум за ними блукає в інших краях. Але іноді — в ті миті, які Денвер не могла ані передбачити, ані відтворити, — Кохана опускала щоки на кулачки і дивилася на Денвер з увагою.
Це було чудово. На неї не витріщалися, не поглядали, але втягували в поле зору зацікавленими, некритичними очима. Роздивлялися волосся як частину її, а не як матеріал чи стиль. Пестили поглядом губи, ніс, підборіддя, немов вона була садовою трояндою, біля якої на хвильку зупинився садівник, щоб помилуватися. Під тим поглядом шкіра Денвер розчинялася, м'якшала і світилася, немов фільдеперсова сукня, що колись підтримувала маму за талію. Дівчина піднімалася над власним тілом, почувалася невиразною і напруженою одночасно. Нічого не було потрібно. Просто бути тут.
У такі часи здавалося, що то Коханій щось потрібно, то вона чогось хотіла. У глибині великих чорних очей за відсутністю емоцій крилася простягнута долоня, благаючи пенні, якого б Денвер залюбки дала, коли б знала, чи достатньо про неї знала, а те знання неможливо було отримати з відповідей на питання, які час від часу ставила Сет: «Ти зовсім нічого не пам'ятаєш? Я теж свою матір не знала, але бачила її кілька разів. Ти свою бачила? Які то були білі? Жодного не пригадуєш?»