Віддавати накази ногам Пол Ді не міг, але вважав, що і досі може говорити, тож вирішив вирватися в такий спосіб. Він розкаже Сет про останні три тижні: спіймає її одну, коли вона буде йти з роботи в «пивному саду», як вона називала ресторан, і все їй розкаже.
Він чекав на неї. Зимовий день був схожий на сутінки. Він стояв у провулку біля ресторану Сойєра. Повторював, уявляв її обличчя і збирав слова, як дітей, що мали вишикуватися в рядок і йти за вчителем.
— Ну… е-е… це не… чоловік не може… розумієш… послухай… справа не в тому… справа дійсно не в тому… старий Гарнер… я хотів сказати, що це не слабкість… не така слабкість, яку я можу подолати, бо… бо щось сталося зі мною… це дівчина робить… я знаю, ти вважаєш, що вона мені ніколи не подобалася, але вона це робить зі мною. Крутить мною. Сет, вона крутить мною, і я не можу цьому завадити.
Що? Дорослим чоловіком крутить дівчина? А якщо дівчина — це зовсім і не дівчина, а щось замасковане? Щось безчесне, що лише на вигляд є милою юною дівчиною, і суть не в тому, щоб кохатися з нею чи ні, суть у тому, що він не міг лишатися там, де хотів, у номері сто двадцять чотири, і небезпека була в тому, що він міг утратити Сет, бо не був справжнім чоловіком, щоб вирватись, тож йому потрібна вона, Сет, щоб допомогла, щоб знала про це, і йому соромно звертатися до жінки, яку він бажав, по захист, по допомогу, чорт усе забирай.
Пол Ді подмухав теплом у порожнечу стулених долонь. Провулком проносився вітер, так швидко, що у кухонних собак, які чекали на залишки їжі, пригладжувалася шерсть. Він дивився на собак. Собаки дивилися на нього.
Нарешті задні двері відчинилися, і вийшла Сет з горщиком їжі на руці. Побачила його і сказала: «О!», посміхнувшись від задоволення і несподіванки.
Полу Ді здалося, що він посміхнувся у відповідь, але обличчя так змерзло, що він не міг сказати точно.
— Чоловіче, ти змушуєш мене почуватися дівчиною, коли заходиш за мною після роботи. Такого іще ніхто не робив. Обережніше, я звикну до цього. — Вона швидко кинула найбільші кістки на землю, щоб собаки зрозуміли, що їх на всіх вистачить, і не почали бійку. Тоді висипала шкури якихось тварин, голови інших і тельбухи ще кількох — те, що ресторан не міг переробити, та й вона не стала б, — купкою під ноги тваринам. — Маю сполоснути ось це, — сказала вона, — і повернуся до тебе.
Він кивнув, і вона пішла до кухні.
Собаки мовчки їли, і Пол Ді міркував, що вони принаймні отримали те, за чим прийшли, і якщо у неї вистачило на всіх…
На голові у неї була брунатна вовняна хустка, яку вона насунула на лоба, щоб захиститися від вітру.
— Ти раніше звільнився чи що?
— Раніше звільнився.
— Щось сталося?
— Можна і так сказати, — відповів він і облизав губи.
— Не вигнали?
— Ні, ні. Роботи вистачає. Я просто…
— Гм?
— Сет, тобі не сподобається те, що я скажу.
Вона зупинилася і повернула обличчя до нього і ненависного вітру. Інша б на її місці примружилася б чи хоча б сльозу пустила, якби вітер так бив в обличчя. Інша жінка глянула б на нього зі страхом, благанням, навіть із гнівом, бо те, що він сказав, дуже було схоже на початок: «Прощавай, я йду».
Сет дивилася на нього твердо, спокійно, уже готова прийняти, відпустити або вибачити чоловіка, що втрапив у халепу. Погоджувалася, заздалегідь казала: все гаразд, бо не вірила, що з часом щось матиме значення. І якою б не була причина, все було гаразд. Ніякої провини. Ніхто не винний.
Він знав, що було у неї на думці, і навіть уважав, що вона помиляється, — він не кидав її, ніколи б не кинув, — справа в тому, що те, про що він хотів їй розказати, було ще гіршим. Тож коли він побачив в очах її принижене очікування, меланхолію без звинувачення, то не зміг нічого сказати. Не зміг сказати цій жінці, що не примружувалася проти вітру: «Я не чоловік».