Бебі заплющила очі. Може, їхня правда. Раптом за запахом несхвалення, десь дуже-дуже далеко, вона відчула інший. Наближалося щось темне. Вона не могла зрозуміти, що саме, бо воно ховалося за іншим запахом.
Вона примружила очі, аби побачити, що ж то таке, але розгледіла лише високі чоботи, вигляд яких їй не сподобався.
Вона спробувала повернутися до роботи, але не могла. Що то таке? Що то за темна хмара до них наближається? Чим іще можна її вдарити? Новини про смерть Голлі? Ні. Вона була готова до цього, як ніколи у своєму житті. Останній з її дітей, на якого вона майже і не глянула, коли той народився, бо навіщо було запам'ятовувати риси обличчя, якщо ти все одно не побачиш, як воно дорослішатиме і змінюватиметься. Вона таке вже сім разів робила: тримала маленьку ніжку, проводила по пухких пальчиках своїми — але ніколи не бачила, як ці руки перетворюються на руки жінок і чоловіків, та все одно залишаються для матері рідними. До цього дня вона і не знала, який вигляд мають постійні зуби, або як дітки тримають голову, коли ходять. Чи Петті перестала шепелявити? Якого кольору врешті-решт стала шкіра Феймоса? Чи підборіддя у Джонні роздвоювалося чи то була просто ямочка, що зникла, коли змінилася щелепа? Коли вона востаннє бачила своїх чотирьох дівчаток, у них під пахвами і волосся не було. Чи Арделія і досі любить засмажену скоринку хліба? Усі семеро або померли, або їх забрали. Тож навіщо вдивлятися в наймолодшого? Але чомусь їй дозволили його лишити. Він був з нею — всюди.
Коли вона пошкодила стегно в Каліфорнії, її за вигідною ціною (дешевше, ніж Голлі, якому тоді було десять) придбав містер Гарнер і відвіз обох до Кентуккі на ферму, яку називав «Милим Домом». Через стегно вона шкутильгала, як триногий собака. Але в «Милому Домі» не було ані рисового поля, ані тютюнової плантації, і ніхто-ніхто не збивав її з ніг. Жодного разу. Ліліан Гарнер чомусь називала її Дженні, але ніколи не штовхала, не била, не лаяла. Навіть коли вона посковзнулася на коров'ячому багні і розбила всі яйця у своєму фартуху, ніхто не кричав: «Ах ти чорна сучко, куди ти дивилася» — і ніхто не збив її з ніг.
«Милий Дім» був зовсім крихітним у порівнянні з тими місцями, де вона бувала. Містер Гарнер, місіс Гарнер, вона, Голлі і чотири хлопці, яких через одного звали Полами, — от і всі мешканці. Місіс Гарнер наспівувала за роботою; містер Гарнер тримався так, немов світ був іграшкою, від якої він отримував задоволення. Ніхто не виганяв її в поле — все робили хлопці містера Гарнера, включаючи Голлі, і це було справжнім благословенням, бо вона все одно не впоралася б. Вона просто стояла поруч з Ліліан Гарнер, що наспівувала пісеньку, і вони вдвох готували, консервували, прали, прасували, шили одяг, робили свічки, мило і сидр; годували курчат, свиней, собак і гусей; доїли корів, збивали масло, топили жир, розводили вогонь… Нічого важкого. І ніхто її не бив.
Стегно боліло кожного божого дня — але вона цього не казала. Лише Голлі, що уважно спостерігав за її рухами останні чотири роки, знав, що для того, аби лягти в ліжко і піднятися з нього, їй потрібно було піднімати ногу обома руками, тому він і заговорив з містером Гарнером про те, щоб її викупити, щоб вона могла посидіти. Милий хлопчик. Єдиний, хто зробив для неї щось важливе: віддав їй свою роботу, своє життя, а тепер і своїх дітей, чиї голоси вона зараз чула, стоячи на городі і міркуючи, що ж то за темна сила криється за запахом несхвалення. «Милий Дім» був значно кращим за інші. Жодного питання. І байдуже, який би сум не ховався у неї на серці, в спустошеному серці, де жила її особистість, яка і не була особистістю. Вона журилася, що не знала, де поховані її діти, чи які вони на вигляд живі, але знала про себе не більше, ніж про них, бо ніколи не мала мапи, щоб дослідити себе.
Чи вміла вона співати? (Чи приємно було її слухати, коли вона співає?) Чи вона гарненька? Чи вона добра подруга? Чи може вона бути ніжною матір'ю? Вірною дружиною? Чи є в неї сестра і чи та любить її? Якби мати знала її, чи вона б їй подобалася?
У домі Ліліан Гарнер, звільнена від польових робіт, що зламали її стегно, і від утоми, що спустошила її розум; у домі Ліліан Гарнер, де ніхто не збивав її з ніг (і взагалі не бив), вона прислухалася до співів білої жінки, дивилася, як сяє її обличчя, коли повертався містер Гарнер, і думала: «Тут краще, але не мені». Гарнери, як їй здавалося, були особливими рабовласниками: ставилися до своїх рабів як до оплачуваних працівників, прислухалися до того, що ті казали, навчали того, чого ті хотіли. І він ніколи не спарював своїх хлопців. Ніколи не приводив до неї і не наказував «лягати з нею», як це було в Кароліні, і не продавав їхню чоловічу силу на інші ферми. Її це дивувало і радувало, але і хвилювало теж. Чи знайде він їм жінок? Чи знає, що може статися, якщо природа візьме над хлопцями гору? Він грався з небезпекою і мав це знати. Власне, його наказ не виходити за межі «Милого Дому» без нього був зумовлений не лише законом, але й небезпекою, що раби-чоловіки почнуть вести безпутне життя.