Бебі Сагз говорила якомога менше, бо що такого міг сказати її язик? Тож біла жінка вважала свою нову рабиню дуже доброю, хоча і мовчазною, та наспівувала собі під час роботи.
Коли містер Гарнер погодився на пропозицію Голлі, і Голлі так пишався, немов для нього її звільнення було найважливішою справою у світі, вона дозволила, щоб її перевезли через річку. З двох важких варіантів — лишатися на ногах, доки не впаде, або покинути свого останнього, а можливо, і єдиного, що лишився живим, сина, — вона обрала найважчий, щоб зробити його щасливим, і ніколи не питала його, як себе: навіщо? Навіщо свобода шістдесятирічній рабині, що шкутильгає, як триногий собака? І коли вона зробила крок вільною землею, повірити не могла, що Голлі знав те, чого вона не знала; що Голлі, який жодного разу не спробував вільного повітря, знав, що немає у світі нічого, кращого за нього. Її це налякало.
Щось трапилося. Що ж трапилося? Що ж трапилося? Знову і знову питала вона себе. Вона не знала, який у неї вигляд, та її це й не цікавило. Але раптом вона побачила свої руки і вражено зрозуміла: «Ці руки належать мені. Це мої руки». Тоді відчула поштовх у грудях і відкрила іще щось нове: власне серце. Хіба вона завжди там була? Ця штука, що б'ється? Вона відчула себе дурепою і голосно розреготалася. Містер Гарнер обернувся через плече, зміряв її своїми великими карими очима і посміхнувся.
— Що такого смішного, Дженні?
Вона сміялася і не могла зупинитися.
— Моє серце б'ється, — відповіла.
І це була правда.
Містер Гарнер розсміявся.
— Тут нема чого боятися, Дженні. Просто живи, як жила, і все буде гаразд.
Вона прикрила рота, щоб не сміятися занадто голосно.
— Люди, до яких я тебе везу, дадуть тобі все, що потрібно. Це Бодвіни. Брат і сестра. Шотландці. Я їх уже двадцять років знаю, коли не більше.
Бебі Сагз подумала, що зараз слушна мить запитати те, що давно вже хотіла.
— Містере Гарнер, — сказала вона, — чому ви називаєте мене Дженні?
— Тому що так було написано у твоїх паперах, жінко. Хіба не так тебе звуть? Як ти сама себе називаєш?
— Ніяк, — відповіла вона. — Я себе ніяк не називаю.
Містер Гарнер аж почервонів від реготу.
— Коли я забрав тебе з Кароліни, Вітлоу називав тебе Дженні, і в паперах написано саме Дженні Вітлоу. Хіба тебе там не називали Дженні?
— Ні, сер. Якщо і називали, то я не чула.
— На яке ім'я ти відгукувалася?
— Ні на яке. Сагз — ім'я мого чоловіка.
— Ти заміжня, Дженні? Я не знав.
— Так би мовити.
— Знаєш, де він, твій чоловік?
— Ні, сер.
— Це батько Голлі?
— Ні, сер.
— Чому ж ти і його називаєш Сагз? У його паперах написано Вітлоу, як і в твоїх.
— Мене звуть Сагз, сер. За чоловіком. Він не називав мене Дженні.
— Як же він називав тебе?
— Мала — Бебі.
— Ну, — знову почервонів містер Гарнер, — на твоєму місці я обрав би Дженні Вітлоу. Бебі Сагз — негодяще ім'я для вільної негритянки.
Може й ні, подумала вона, але Бебі Сагз — це все, що в неї лишилося від «чоловіка», якого вона мала. Серйозного, меланхолічного чоловіка, який навчив її шити взуття. Вони вдвох уклали угоду: якщо хтось матиме нагоду втекти, скористається нею; утечуть разом, якщо зможуть, якщо ні — по одному, але ніхто не обертатиметься назад. Він скористався своєю нагодою, і оскільки вона більше про нього ніколи не чула, вважала, що йому пощастило. Як же він дізнається про неї, якщо вона називатиме себе тим ім'ям, що вказано в якихось дурних паперах?
Вона не могла звикнути до міста. Більше людей, ніж у Кароліні, і стільки білих, що неможливо було і дихати. Усюди двоповерхові будинки, усі тротуари з ідеальних дерев'яних брусків. Дороги завширшки за цілий будинок Гарнерів.
— Це місто води, — сказав містер Гарнер. — Усі подорожують водою, а те, що не може перенести ріка, беруть на себе канали. Цар, а не місто, Дженні. Тут можна знайти все, про що ти колись мріяла. Залізні плити, ґудзики, кораблі, сорочки, гребінці для волосся, фарби, парові двигуни, книжки. Побачиш швейну машинку, очам своїм не повіриш. Оце місто так місто. Якщо мусиш жити в місті, то саме тут.