Бодвіни жили прямо в центрі на вулиці, повній будинків і дерев. Містер Гарнер зіскочив і прив'язав коней до залізних прутків.
— Приїхали.
Бебі підхопила свій вузол і з великим трудом — бо давали про себе знати хворе стегно і години, проведені у возі, — спустилася. Містер Гарнер уже піднявся на ґанок, а вона ще й на землю не ступила. Біля відчинених дверей вона помітила обличчя чорної дівчини. Пішла стежкою до задніх дверей. Чекала, як їй здалося, дуже довго, доки ця ж сама дівчина не відчинила двері кухні та не запропонувала їй сісти біля вікна.
— Дати вам щось поїсти, мем? — запитала дівчина.
— Ні, люба. Хоча від води я б не відмовилася.
Дівчина пішла до раковини і накачала чашку води. Передала Бебі Сагз.
— Я Джейні, мем.
Бебі, зачарована раковиною, випила всю воду до останньої краплі, хоча на смак та мало чим відрізнялася від ліків.
— Сагз, — сказала вона, витираючи рота рукою. — Бебі Сагз.
— Приємно познайомитись, місіс Сагз. Ви тут лишитесь?
— Не знаю, де я лишуся. Містер Гарнер — це той, хто мене сюди привіз, — каже, що знайшов щось для мене. — І додала: — Знаєш, я вільна.
Джейні посміхнулася:
— Так, мем.
— Твоя родина живе поряд?
— Так, мем. Ми всі живемо на Блустоун.
— А нас розкидало, — сказала Бебі Сагз, — та, може, ненадовго.
«Боже, — думала вона, — із чого мені починати?» Попросити когось написати старому Вітлоу. Дізнатися, хто забрав Петті і Розу Лі. Хтось на ім'я Данн купив Арделію і повіз її на захід, як вона чула. Тірі і Джона можна не шукати. Вони втекли тридцять років тому, і якщо їх шукати, а вони і досі ховаються, можна накликати на них неприємності. Ненсі і Феймос померли на кораблі, що відпливав з Вірджинії, не встигли на ньому і вітрило підняти до Саванни. Ось і все, що вона знала. Новини приніс наглядач з плантації Вітлоу, більше від бажання підкотитися до неї, ніж з добрості душевної. Капітан три тижні чекав у порту, доки не завантажать повний корабель. І серед тих рабів, які не витримали, казав наглядач, двоє були з прізвищем Вітлоу, і звали їх…
Але вона знала їхні імена. Знала, і затуляла вуха руками, щоб не чути, як вони злітають із його вуст.
Джейні нагріла трохи молока, налила його в миску і поставила поряд із тарілкою з кукурудзяним хлібом. Після недовгого умовляння Бебі Сагз підійшла до столу і присіла. Вона покришила хліб у гаряче молоко і зрозуміла, що зголодніла, як ніколи у своєму житті, а це вже про щось говорило.
— Їм вистачить?
— Так, — сказала Джейні. — Їжте скільки хочеться. Це ваше.
— Тут іще хтось живе?
— Лише я. Містер Вудруф виконує роботу на дворі. Приходить о другій тричі на тиждень.
— Тільки двоє вас?
— Так, мем. Я готую і перу.
— Може, твоя родина знає когось, кому потрібна допомога?
— Обов'язково запитаю. Знаю, що жінок беруть на бойню.
— Що там робити?
— Не знаю.
— Гадаю, щось таке, чого чоловіки не хочуть.
— Кузина каже, отримуєш стільки м'яса, скільки хочеш, ще й двадцять п'ять центів за годину. Вона влітку ковбасу робить.
Бебі Сагз почухала маківку. Гроші? Гроші? Їй щодня плататимуть гроші? Гроші?
— А де ця бойня?
Відповісти Джейні не встигла, бо до кухні увійшли Болдвіни з усміхненим містером Гарнером. Одразу було зрозуміло, що це брат і сестра, обидва в сірому, з обличчями, занадто юними для такого сивого волосся.
— Ти щось поїла, Джейні? — запитав брат.
— Так, сер.
— Не піднімайся, Дженні, — сказала сестра, і добрі новини стали іще добрішими.
Коли вони запитали, яку роботу вона може виконувати, замість того, щоб перелічити сотні обов'язків, які вона виконувала, Бебі Сагз запитала про бойню. Вона застара для цього, відповіли їй.
— Вона найкращий чоботар у світі, — похвалив її містер Гарнер.
— Чоботар? — здивовано звела густі чорні брови сестра Бодвін. — Хто тебе навчив?
— Один раб, — відповіла Бебі Сагз.
— Робиш нові чоботи або просто лагодиш?
— Нові, старі, які завгодно.
— Добре, — кивнув брат Болдвін. — Це вже щось, але потрібно іще.
— Прання візьмеш? — запитала сестра Бодвін.
— Так, мем.
— Два центи за фунт.
— Так, мем. А куди брати?
— Що?
— Ви сказали: «Візьмеш». А куди брати? Де я буду?
— О, ти лише послухай, Дженні, — сказав містер Гарнер. — Ці двоє янголів мають для тебе будинок. Це в якомусь сенсі їхня власність.
Будинок належав їхнім бабусі і дідусеві до того, як ті переїхали в місто. Не так давно його здавали в оренду цілій купі негрів, які поїхали зі штату. Для однієї Дженні будинок був завеликий, як вони сказали (дві кімнати нагорі, дві внизу), але це найкраще і єдине, що вони могли запропонувати. В обмін на прання, шиття, консервування тощо (а ще й черевики) вони дозволять їй там лишитися. Якщо, звісно, вона підтримуватиме чистоту. Негри, які нещодавно звідти виїхали, не підтримували. Бебі Сагз погодилася з пропозицією, хоча і шкода було, що гроші упливли, але будинок зі сходами їй сподобався — байдуже, що вибиратися ними вона не змогла б. Містер Гарнер розказав Болдвінам, що вона ще й куховарила добре, і замість доказів показав свій живіт. Усі посміялися.