— Якщо щось знадобиться, кажи нам, — додала сестра. — Ми не підтримуємо рабство, навіть такого типу, як у Гарнерів.
— Розкажи їм, Дженні. Хіба ти жила в кращому місці, ніж мій дім?
— Ні, сер, — відповіла вона. — Кращого місця не було.
— Скільки ти прожила в «Милому Домі»?
— Здається, років десять.
— Хоч колись голодувала?
— Мерзла?
— Ні, сер.
— Тебе хтось хоч пальцем торкнувся?
— Ні, сер.
— Я дозволив Голлі викупити тебе чи ні?
— Так, сер, дозволили, — сказала вона, а сама подумала: «Але мій хлопчик лишився у вас, а я геть зламана. Він розплачуватиметься з вами ще довго після того, як я піду до Бога».
Їй сказали, що її відвезе Вудраф, і всі троє вийшли з кухні.
— Мені потрібно готувати вечерю, — сказала Джейні.
— Я допоможу, — запропонувала Бебі Сагз. — Ти низенька, до вогню не дотягнешся.
Було уже темно, коли Вудраф пустив коней підтюпцем. Молодий чоловік з густою бородою та опіком на щелепі, якого і борода не могла прикрити.
— Ти тут народився? — запитала у нього Бебі Сагз.
— Ні, мем. У Вірджинії. Тут тільки два роки.
— Зрозуміло.
— У вас буде гарний будинок. І великий. Там жив пастор з родиною. Вісімнадцять дітей.
— Боже милосердний. Куди вони поїхали?
— До Іллінойсу. Єпископ Аллен дав йому там приход. Великий.
— А які тут церкви поблизу? Я вже років із десять туди не ходила.
— Як так?
— Не було жодної. Мені не дуже подобалася передостання, але я все одно щонеділі ходила. Гадаю, Бог уже й забув, яка я.
— Сходіть до преподобного Пайка, мем. Він допоможе.
— Не потрібна мені допомога. Я і сама собі допоможу. От би допоміг він мені з моїми дітьми. Гадаю, він уміє читати і писати?
— Звісно.
— Добре, бо мені потрібно дещо відкопати.
Але новини, які вони відкопали, були такі сумні, що вона здалася. Після двох років листів, написаних рукою пастора, двох років прання, шиття, консервування, лагодження черевиків, вирощування овочів і сидіння в церкві, вона дізналася, що маєтку Вітлоу вже немає, а писати «чоловіку на ім'я Данн» не можна, якщо ти тільки і знаєш про нього, що він поїхав на захід. Хорошою новиною було те, що Голлі одружився, і на підході вже була дитина. На цьому вона і зосередилася, та ще на своєму власному служінні Богові, вирішивши, що робити з серцем, яке почалося битися, щойно вона перетнула річку Огайо. І все спрацювало, все було добре, доки вона не загордилася і не дозволила собі зрадіти невістці і дітям Голлі, — одне з яких народилося в дорозі, — і не влаштувала свято з чорницями, яке присоромило б і Різдво. Тепер вона стояла в городі, принюхувалася до несхвалення, відчувала, як наближається темрява, і бачила високі чоботи, які їй аж ніяк не подобалися. Аж ніяк.
КОЛИ З'ЯВИЛИСЯ ЧОТИРИ вершники — вчитель, один з племінників, один мисливець за рабами і шериф, — будинок на Блустоун-роуд був таким тихим, що вони вирішили, що спізнилися. Троє злізли з коней, один лишився в сідлі, з гвинтівкою в руках, поводячи очима то ліворуч, то праворуч, щоб перехопити кожного, хто спробує втекти. Ніколи не знаєш, де примудряються сховатися ті негри: під дошками підлоги, в коморі, — один якось у димохід заліз. Та навіть коли їх знаходили, потрібно було бути дуже обережним, бо найтихіші, ті, яких відривали від пресу або витягували із сіновалу, або той, хто ховався в димоході, поводилися спокійно секунди дві-три. Спіймані на гарячому, так би мовити, вони, здається, усвідомлювали, що не можна перехитрити білого і не можна обігнати його гвинтівку. Навіть посміхалися, немов дитина, яку спіймали з рукою в слоїку з варенням, та навіть коли діставали мотузку, щоб їх зв'язати, розслаблятися не можна було. Той самий негр, що йшов з опущеною головою і посмішкою крадія варення, міг раптом заревіти, як бик, і почати робити неймовірні речі. Схопити гвинтівку в рота; кинутися на того, хто її тримає, — вони були здатні на будь-що. Тож доводилося стримуватися, лишити зв'язування іншим. Інакше можна було вбити те, за що тобі заплатили, аби ти привів живим. На відміну від змії чи ведмедя, з мертвого негра не можна було здерти шкуру на продаж і не можна було отримати його вагу в монетах.