Вони відв'язали від учителевого коня мула, що мав відвезти збіглу жінку туди, де вона мала бути, і прив'язали його до огорожі. І поїхали геть, лишивши шерифа серед найгіршої юрби божевільних, яку вони колись бачили, і сонце світило прямо над їхніми головами. От іще докази проти так званої свободи людей, які найбільше у світі потребують нагляду і керівництва, щоб не скотитися до життя канібалів, яке їм так до вподоби.
Шериф теж залюбки поїхав би. Хоча б на сонечку постояв за сараєм, призначеним для зберігання дров, вугілля, керосину, — палива для холодних зим Огайо, про які він зараз і думав, ледь стримуючись, щоб не вискочити на сонце серпня. І не тому, що боявся. Просто змерз. І не хотів нічого торкатися. Дитина на руках старого плакала, а очі жінки, що не мали білків, дивилися просто попереду себе. І все б могло так і лишитися аж до четверга, якби один з хлопців на підлозі не зітхнув. Немов поринув у безодню солодкого сну і зітхнув, і це зітхання змусило шерифа діяти.
— Я маю тебе забрати. Не хвилюйся. Ти вже достатньо наробила. Ходімо.
Вона не ворухнулася.
— Ходімо тихенько, чуєш? І мені не доведеться тебе зв'язувати.
Вона стояла нерухомо, і він уже вирішив підійти ближче до неї і зв'язати мокрі червоні руки, та раптом на порозі за ним з'явилася тінь. Увійшла негритянка з квіткою в капелюсі.
Бебі Сагз помітила, хто дихав, а хто ні, і пішла прямо до хлопчиків, що лежали в тирсі. Старий підійшов до закляклої жінки і сказав:
— Сет, ти візьмеш мою руку і даси мені свою.
Вона повернулася до нього і подивилася на дитину, яку він тримав, у горлі в неї народився низький звук, немов вона зробила помилку: солі в хліб забула додати чи щось таке.
— Я вийду і пошлю за возом, — сказав шериф і нарешті вийшов на сонце.
Та ані Стемп Пейд, ані Бебі Сагз не змогли змусити її покласти дівчинку, що вже могла повзати. Вона вийшла з сараю, повернулася в будинок, але дівчинку тримала. Бебі Сагз забрала хлопців і мила їм голови, терла руки, піднімала повіки і весь час шепотіла:
— Пробач мені, пробач мені.
Вона перев'язала їхні рани, дала понюхати камфори, і тільки тоді звернула увагу на Сет. Узяла немовля, що заходилося плачем, з рук Стемпа Пейда і поносила на руках хвилини дві, тоді стала перед її матір'ю.
— Час годувати молодшу, — сказала вона.
Сет потяглася до дитини, не випускаючи з рук мертвої доньки.
Бебі Сагз похитала головою.
— Одну за раз, — і обміняла живу на мертву, яку віднесла до вітальні. Коли вона повернулася, Сет цілилася закривавленим соском у ротик дитинки. Бебі Сагз гримнула кулаком по столу і закричала: — Вимий! І сама вимийся!
І вони побилися. Як суперники за серце коханої, билися вони. Кожна намагалася забрати дитину. Бебі Сагз програла, коли посковзнулася в червоній калюжі і впала. Тож Денвер напилася материного молока разом із кров'ю сестри. Саме так і застав їх шериф, коли повернувся, позичивши воза у сусідів і наказавши Стемпу взяти віжки.
На дворі замовк натовп чорних облич. У тиші пройшла крізь нього Сет, тримаючи в руках живу дитину. Вона сіла до воза, і її профіль різко, мов ножем вирізьблений, виділявся на фоні радісного блакитного неба. Профіль, що вразив її своєю чистотою. Чи не занадто високо вона тримає голову? Чи не занадто пряма у неї спина? Можливо. Інакше співи почалися б одразу, тієї миті, коли вона з'явилася на порозі будинку на Блустоун-роуд. Така собі накидка із звуків, що швидко б огорнула її, як добрі руки, щоб утримати на ногах. Але сталося так, що вони дочекалися, доки віз заверне за ріг і поїде на захід, у місто. Та й тоді слів не було. Лише мугикання. Слів не було зовсім.
Бебі Сагз хотіла бігти, перестрибнути сходи ґанку і бігти за возом, кричати: «Ні, ні. Не дозволяйте їй забрати й останнього!». Хотіла. Навіть кинулася слідом, але коли вона встала з підлоги і вийшла на двір, віз уже зник, а до їхнього дому підкотив фургон. З нього зістрибнули рудоволосий хлопчик і білява дівчинка і через натовп підбігли до неї. У хлопця в одній руці була наполовину з'їдена солодка перчина, а в іншій — пара черевиків.