Тож хто була ця жінка з ротом, таким не схожим на рот Сет, але з очами, майже такими ж спокійними, як і у неї? Чия голова повернулася на шиї саме так, як йому подобалося, і у нього аж сльози на очі навернулися, коли він побачив?
Так він і сказав:
— Це не її рот. Я знаю, який у неї, і цей рот — не її.
Пол Ді заявив це, не встиг Стемп Пейд і слова сказати, і повторював, коли старий почав говорити. О, він чув усе, що той говорив, і чим більше він чув, тим дивнішими ставали губи на малюнку.
Стемп почав з частування, яке приготувала Бебі Сагз, але зупинився і повернувся назад, щоб розказати про ягоди, — де вони були і що в біса змусило їх там рости.
— Вони відкриті сонцю, але не птахам, бо внизу змії, і птахам це відомо, тож вони собі просто ростуть — соковиті і солодкі, — і ніхто їм не заважає, крім мене, бо ніхто не ходить до цього болота, крім мене, не багато ніг бажають ковзати берегами, щоб їх дістати. Мені теж не дуже хочеться. Але того дня хотілося. Чомусь хотілося. І ці ягоди мене виснажили, кажу тобі. Роздерли на шматки. Але все одно я набрав два відра. І приніс їх до Бебі Сагз. От тоді все й почалося. Стільки їжі ти більше ніколи не побачиш. Ми пекли, смажили, тушкували все, що Бог послав. Усі прийшли. Усі запихалися. Стільки наготували, що й щіпочки на завтра не лишилося. Тож я і визвався дров наколоти. І наступного ранку прийшов, як і обіцяв.
— Але це не її рот, — сказав Пол Ді. — Зовсім не її.
Стемп Пейд покосився на нього. Він хотів розказати, як непокоїлася Бебі Сагз того ранку, як вона вміла чути; як часто поглядала понад кукурудзою в бік струмка, що і він почав туди дивитися. Між змахами сокири дивився в той же бік, що і Бебі Сагз. Саме тому вони обидва і не побачили: дивилися не в тому напрямку — в бік води, — а біда прийшла дорогою. Їх було четверо. Їхали верхи, близько один до одного, схожі один на одного. Саме це він і хотів розказати, бо вважав, що це важливо: чому вони з Бебі Сагз нічого не помітили. І про вечерю теж, бо це пояснювало, чому ніхто не прибіг попередити, чому ніхто не послав швидконогого сина чи дочку через поле, коли побачили чотирьох коней у місті, прив'язаних до криниці, поки вершники розпитували. Ані Елла, ані Джон, ніхто не прибіг на Блустоун-роуд, щоб розказати про невідомих білих, які наближалися з дивним виглядом. Цей вигляд кожен негр запам'ятовує одразу ж, як починає смоктати материну тітьку. Це як піднятий прапор, що телеграфує і повідомляє про небезпеку, батіг, кулак, брехню ще задовго, як ті з'являться на людях. Ніхто їх не попередив, і йому завжди здавалося, що то не через утому від довгої вечері, а через щось інше, — щось на кшталт підлості, — лишилися сусіди осторонь, не звернули уваги, втішили себе тим, що хтось, мабуть, уже побіг з новинами до будинку на Блустоун-роуд, де вже майже місяць жила гарненька жінка. Молода та справна, з чотирма дітьми, один з яких народився за день, як вона туди дісталася, і тепер вони купалися в щедрості Бебі Сагз, в любові її великого старого серця. Може, вони просто хотіли дізнатися, чи Бебі дійсно така особлива, благословенна на відміну від них. Він хотів це розказати, але Пол Ді розсміявся і сказав:
— Ага. Не може такого бути. Може, якась схожість і є в чолі, але це не її рот.
Тож Стемп Пейд так і не розказав, як вона кинулася, схопивши дітей, немов яструб; як на обличчі у неї виріс дзьоб, як руки перетворилися на пазурі, як вона схопила їх: одного на плече, одного під руку, одного за руку, одному крикнула бігти в сарай, де лишилося тільки сонячне світло і тирса, бо дров уже не було. Усі вони пішли на вчорашню вечерю, тому він і прийшов рубати. Нічого не було в тому сараї, він це добре пам'ятає, бо заходив туди рано-вранці. Нічого, крім сонця. Сонце, тирса і лопата. Сокиру він виніс. Нічого не було, крім лопати і, звісно, пили.
— Ти забув, що я знав її раніше, — сказав Пол Ді. — Іще в Кентуккі. Коли вона була зовсім дівчиною. Я з нею не кілька місяців тому познайомився. Вже давно її знаю. І точно можу сказати: це не її рот. Може, схожий, але не її.
Тож Стемп Пейд цього не сказав. Замість того набрав більше повітря і, нахилившись до рота, який їй не належав, повільно прочитав ті слова, які не міг прочитати Пол Ді. А коли закінчив, Пол Ді сказав іще енергійніше, ніж уперше:
— Вибач, Стемпе. Це якась помилка, бо це не її рот.
Стемп зазирнув в очі Пола Ді і солодка упевненість у них мало не змусила його сумніватися, чи дійсно все це сталося вісімнадцять років тому: поки вони з Бебі Сагз дивилися в інший бік, гарненька маленька рабиня впізнала капелюха і побігла до сараю вбивати власних дітей.