— ВОНА ВЖЕ повзала, коли я дісталася туди. Лише тиждень, а може, й менше, і дитинка, яка вміла лише сидіти і перевертатися, коли я садовила її у фургон, уже навчилася повзати. Скільки клопоту ми мали, стежачи, щоб вона не залізла на сходи. Зараз діти стають і починають ходити, щойно ти їх випускаєш з рук, але двадцять років тому, коли я була іще дівчиною, немовлята довше лишалися немовлятами. Говард голівки не тримав аж до дев'яти місяців. Бебі Сагз казала, що це через їжу. Якщо не давати їм нічого, крім молока, то вони і не робитимуть нічого швидко. Але нічого, крім молока, я не мала. Гадала, що як зуби з'являться, тоді можуть і жувати. І спитати ні в кого було. У місіс Гарнер дітей не було, а вона була там єдиною жінкою.
Вона ходила. Кружляла кімнатою. Повз буфет з варенням, повз вікно, повз двері, інше вікно, шафу, двері комори, раковину, плиту — і назад до буфету з варенням. Пол Ді сидів за столом, і спостерігав, як вона з'являлася в полі зору і зникала у нього за спиною, обертаючись, як повільне, але надійне колесо. Іноді вона тримала руки за спиною. Іншим разом затуляла вуха, рота або схрещувала руки на грудях.
Якось навіть потерла стегно, коли повернулася, але колесо не зупинялося.
— Пам'ятаєш тітоньку Філліс? З Мінновілю? Містер Гарнер посилав за нею когось із вас, коли я народжувала кожну дитину. Лише тоді я її і бачила. Стільки разів хотіла сходити до неї. Просто поговорити. Збиралася попросити місіс Гарнер висадити мене в Мінновілі, коли вона поїде на служіння. Щоб забрала мене по дорозі додому. Гадаю, вона б погодилася, якби я її попросила. Але я так і не наважилася, бо це був єдиний день, коли ми з Голлі бачили одне одного при денному світлі. Тож нікого не було. Щоб поговорити. Тобто, хто б міг розказати, коли час жувати і що саме їм давати. Чи тому і з'являються зуби? Чи варто почекати, доки вони з'являться, а вже тоді і давати тверду їжу? Тепер я знаю, бо Бебі Сагз правильно її годувала, і коли я до них дісталася, дитина вже повзала. Зупинити її було неможливо. Вона обожнювала ці сходи, тож ми і пофарбували їх, аби вона бачила шлях нагору.
Сет посміхнулася, пригадавши. Посмішка розбилася навпіл і перетворилася на судорожне зітхання, але вона не здригнулася і очей не заплющила. Кружляла.
— Якби ж то я знала більше, але, як я вже сказала, мені не було з ким поговорити. Жодної жінки. Тож я спробувала пригадати, що бачила ще тоді, коли не приїхала до «Милого Дому». Що там робили жінки. Вони все знали. Як робити ті штуки, в яких дитину можна повісити на дерево, — аби можна було побачити, що з нею все гаразд, доки ти працюєш у полі. Яке листя давати пожувати. М'яту, здається, чи сассафрас. Чи сокирки. Я досі не знаю, як вони плели кошики, але вони мені були не потрібні, бо працювала я в стайні та в будинку, а от про листя забула. Це мені сталося б у пригоді. Я прив'язувала Баглара, коли ми коптили свинину. Усюди багаття, а він так і ліз туди. Я стільки разів його мало не втратила. Якось він заліз на колодязь, прямо на краєчок. Я кинулася до нього. Схопила саме вчасно. Тож коли я знала, що ми топитимемо сало і коптитимемо м'ясо, і я не зможу за ним наглядати, брала мотузку і обв'язувала його за ногу. Мотузка була доволі довгою, щоб він міг гратися, але не занадто, щоб не дістав до колодязя чи багаття. Мені це не дуже подобалося, але я не знала, що іще можна зробити. Це дуже важко, розумієш? Усе сама, і жодна жінка не допоможе. Голлі був добрим, але він увесь час відпрацьовував борг. А коли лягав трохи поспати, мені не хотілося його турбувати такими речами. Найбільше допомагав Сіксо. Не думаю, що ти пам'ятаєш, але якось Говард заліз до сарайчика, де доїли корів, і Руда Кора, здається, наступила йому на руку. У нього великий палець вивернувся. Коли я добігла туди, вона вже збиралася його вкусити. Досі не розумію, як я його витягла звідти. Сіксо почув його крики і прибіг. Знаєш, що він зробив? Вставив палець на місце і прив'язав через долоню до мізинця. Я б до такого ніколи не додумалася. Ніколи. Він багато чого мене навчив, Сіксо.
У нього паморочилося в голові. Спочатку він подумав, що це тому, що вона кружляє кімнатою. Кружляє навколо нього, кружляє навколо теми. По колу, по колу, не змінюючи напрямку, хоча від того стало б значно легше. Тоді він вирішив, що ні, то її голос, він занадто близько. Щоразу вона проходила принаймні за три ярди від того місця, де він сидів, але слухати її — то все одно що слухати, як дитина шепоче тобі на вухо, нахилившись так близько, що можна відчути, як губи утворюють слова. До нього доходили лише уривки того, що вона говорила, — і це добре, бо вона не дійшла до головного, — до відповіді на питання, яке він не поставив прямо, але яке було у вирізці, яку він показав. І в посмішці воно теж було. Бо він посміхнувся, коли показав їй газету, і коли вона розсміялася над жартом — що її обличчя якимось чином змішалося з обличчям іншої чорної жінки — він теж готовий був розсміятися.