— Можеш спростувати? — запитав він.
— Стемп утратив розум, — посміхнулася вона. — Остаточно втратив.
Але у тієї посмішки не було жодної нагоди вирости. Так і лишилася посмішка маленькою і самотньою, доки вона не прочитала і не повернула вирізку.
Може, саме через посмішку або кохання, яке вона побачила в його очах, — легке і безумовне, так, буває, дивляться лошаки, євангелісти та діти: з любов'ю, якої ти не заслуговуєш, — вона і розказала йому те, чим не поділилася з Бебі Сагз, єдиною людиною, що, як вона відчувала, мусила все пояснити. Інакше просто переповіла б свої слова, як їх передавала газета, і не більше. Сет могла прочитати лише сімдесят п'ять надрукованих слів (половина з яких була в газетній вирізці), але знала, що ті слова, які вона не розуміла, не мали в собі сили, аби змусити її пояснювати. Спробувала лише через посмішку і безумовне кохання.
— Мені не потрібно розказувати тобі про «Милий Дім», яким він був, але ти, може, не знаєш, чого коштувало мені вирватися звідти.
Прикривши долонями нижню частину обличчя, вона зупинилася, щоб іще раз замислитися над розміром цього дива, над його смаком.
— Мені вдалося. Я всіх нас звідти витягла. Щоправда, без Голлі. Тоді це було єдине, що я зробила сама. Прийняла рішення. І все вийшло, як і повинно було. Ми були тут. Усі мої діти, і я теж. Я їх народила, і я їх урятувала, і то було невипадково. Мені вдалося. Звісно, у мене була допомога, і багато, але саме я це зробила, саме я сказала: «Ходімо» і «Зараз». Я видивлялася. Я міркувала. Та було дещо інше. Егоїзм, якого я ніколи раніше не відчувала. І то було добре. Добре і правильно. Я була великою, Поле Ді, глибокою і широкою, і коли я розкривала руки, усі мої діти могли зібратися між ними. Такою широкою я була. Схоже, я їх навіть більше любити почала, коли сюди приїхала. А може, не могла любити, як належить у Кентуккі, бо вони були не моїми, і любити їх не можна було. Та коли я сюди приїхала, коли зістрибнула з фургона, не було в світі нікого, кого б я не змогла любити, якби захотіла. Розумієш, що я маю на увазі?
Пол Ді не відповів, бо вона і не чекала на відповідь, і не хотіла її, але він знав, про що вона вела. Слухати голубів в Альфреді в Джорджії і не мати ані права, ані дозволу отримувати від цього задоволення, бо в тому місті туман, голуби, сонячне світло, глина під ногами, місяць — усе належало чоловікам, що мали рушниці. Дехто з них був маленьким, інші — великими, та усіх їх він легко зламав би, як гілочку, якби схотів. Чоловіки, що відчували свою чоловічу сутність, відкладали зброю, і їх не бентежило, що без пострілів над ними сміятимуться лисиці. А ті «чоловіки», з яких і лисиці сміялися б, якби могли, не дозволяли тобі слухати голубів і милуватися місячним сяйвом. Тож доводилося захищатися і задовольнятися маленьким. Обирати найкрихітнішу зірочку на небі і володіти нею; лягати, так повернувши голову, щоб бачити свою кохану над краєм ями перед тим, як заснути. Кидати на неї сором'язливі погляди, коли надягаєш ланцюг. Леза трави, саламандри, павуки, дятли, жуки, королівство комах. Усе, що було більше, не годилося. Жінка, дитина, брат — велика любов тебе в Альфреді у Джорджії б зламала. Він точно знав, що вона мала на увазі: знайти місце, де можна любити те, що ти обрав, — і не потребувати дозволу, — оце і була свобода.
Вона кружляла, кружляла і говорила щось, говорила, замість того, щоб перейти до суті.
— У мене було не багато. Місіс Гарнер дала. Ситець. У смужечку, з маленькими квіточками між ними. Десь із ярд, вистачило лише б голову пов'язати. Але я хотіла пошити щось для своєї дівчинки. Красиві кольори. Навіть не знаю, як такий колір називається: рожевий, з жовтинкою. Так довго хотіла щось пошити і, як дурепа, все лишила? Не більше ярду, але я все відкладала, бо була втомлена або не мала часу. Тож, коли сюди приїхала, навіть іще до того, як мені дозволили встати з ліжка, пошила маленьку сукенку з тканини, що була у Бебі Сагз. Я просто розказую, що такого егоїстичного задоволення ніколи не відчувала. Я не могла дозволити, щоб усе повернулося, і не могла дозволити, щоб вона, або хтось із них, жили під владою вчителя. Повернення не було.
Сет знала, що кружляння кімнатою, навколо нього, навколо теми, так і лишиться кружлянням. Вона ніколи не зможе замкнути це коло, відповісти на всі питання, які можуть постати. Якщо не зрозуміють, вона не зможе пояснити. Бо правда була простою, а не довгим переліком квітастих тканин, дерев, егоїзму, мотузок навколо щиколоток і колодязів. Усе дуже просто: вона сиділа в городі, і коли побачила людей, упізнала капелюх учителя, вона почула крила. Маленькі колібрі засунули свої тоненькі, мов голки, дзьобики в пов'язку на її голові і затріпотіли крильцями. І якщо вона щось і думала, то лише: «Ні. Ні. Ніні. Нініні». Дуже просто. Вона полетить. Збере всі частинки життя, що сама створила, усі частини себе, цінні, гарні і красиві, і понесе, поштовхає, поволоче їх крізь завісу, назовні, далеко, туди, де ніхто не завдасть їм шкоди. Туди. Подалі від цього місця, де вони будуть у безпеці. І крильця колібрі тріпотіли далі. Сет припинила кружляти і виглянула у вікно. Вона пам'ятає часи, коли навколо двора була огорожа з хвірткою, що замикалася на клямку, коли № 124 був людний, як проміжна станція. Вона не бачила білих хлопців, що його повалили, повидирали стовпи і розтрощили хвіртку, лишивши № 124 спустошеним і відчиненим саме тієї миті, коли до нього перестали заходити. Тепер до двору заглядали лише бур'яни.