Він лише раз ступив у дім після Нещастя (як він називав реакцію Сет на закон про збіглих рабів) і лише для того, щоб винести звідти Бебі Сагз, святу. Коли він підняв її на руки, вона поглянула на нього, як дівчинка, і йому сподобалося, що вона знає, що не доведеться більше напружувати своє хворе стегно, що нарешті хтось її понесе. Якби вона ще трохи зачекала, вона б застала кінець війни, її короткі, фальшиві наслідки. Вони б разом відсвяткували; сходили б послухати великі проповіді з цієї нагоди. Але сталося так, що він один ходив від будинку до будинку і пив те, що йому пропонували. Чекати вона не стала, і він пішов на похорон, бажаючи опинитися поруч із нею. Сет з дочкою і сльозинки не зронили. Сет не віддала жодних наказів, крім: «Віднеси її на галявину», що він і пробував зробити, але йому перешкодили правила, вигадані білими щодо того, де мають покоїтися мертві. Бебі Сагз лягла поруч із дитиною з перерізаною горлянкою — і Стемп був переконаний, що Бебі Сагз схвалила б таке сусідство.
Поминки влаштували у дворі, бо ніхто, крім нього до № 124 не увійшов би, — і на цю образу Сет відповіла іншою, відмовившись відвідати служіння, що влаштував преподобний Пайк. Замість цього вона пішла на цвинтар, і змагалася там з тишею, не приєднавшись до гімнів, які від усього серця співали інші. Ця образа викликала іншу: у дворі № 124 люди їли лише те, що принесли з собою, не торкаючись страв Сет, а вона не чіпала їхньої їжі, ще й Денвер заборонила. Тож Бебі Сагз, святу, яка присвятила своє звільнене життя гармонії, поховали серед танку пихи, страху, осуду і злоби. Майже всі в місті скаржилися на те, що Сет приїхала не в добрий час. Причиною стали її обурливі заяви, її самодостатність, і Стемп Пейд, який за все своє доросле життя жодної злої думки не мав, задумався, чи не вплинуло на нього переконання мешканців міста, що «пиха веде до падіння», бо тільки це і пояснювало, чому він не зважив на почуття Сет чи потреби Денвер, коли показував вирізку Полу Ді.
Він не мав ані найменшого уявлення, що зробить або скаже, коли Сет відкриє двері і загляне своїми очима в його. Він був готовий запропонувати їй допомогу, якщо вона погодилася прийняти б її від нього, або зустрітися з її гнівом, якщо вона затаїла на нього злобу. Але крім цього він довіряв своїм інстинктам, які виправдовували те зло, що він причинив родині Бебі Сагз, і вели його до сходинок № 124, в якому знову оселилися привиди, і свідченням тому були голоси, що чулися аж з дороги. А іще довіряв він могутності Ісуса Христа, який би впорався зі старшим, але не сильнішим за Нього.
Те, що він почув, коли наблизився до ґанку, він не зрозумів. З Блустоун-роуд він чув спалахи квапливих голосів — гучних, наполегливих, — вони всі говорили разом, але він не міг розібрати, ані що вони говорять, ані до кого звертаються. Не можна сказати, що слова були нерозбірливі, але і визначити мову було важко. Щось не так було з порядком слів, і він не зміг би описати чи розшифрувати це, навіть якщо мова йшла про рятування життя. Усе, що йому вдалося, — це розібрати слово «моє». Інше лишилося поза межами його розуміння. Усе ж таки він пішов далі. Коли піднявся сходинками, голоси раптом висохли до шепоту. Це дало йому передишку. Вони перетворилися на звичайнісіньке бурмотіння — такі звуки можна почути від жінки, яка вважає, що вона одна за роботою і за нею не стежать: «ц-ц» — коли не влучає у вушко голки; тихий стогін, коли бачить, що єдина гарна тарілка надкололася; низьке дружнє сперечання з курчатами. Нічого сердитого чи приголомшливого. Лише ця довічна приватна розмова, що відбувається між жінкою та її роботою.
Стемп Пейд підняв кулак, щоб постукати в двері, в які ніколи не стукав (бо вони завжди були для нього відчинені), і не зміг цього зробити. Обходитися без цієї формальності — єдина платня, яку він очікував від негрів за свої послуги. Якщо Стемп Пейд приніс тобі пальто, доставив тобі повідомлення, врятував твоє життя або полагодив цистерну, він почувався вільним заходити в твої двері, немов у свої власні. Оскільки всі його відвідини приносили щось корисне, його появі в дверях і привітанням завжди раділи. Але замість того, щоб скористатися своїми привілеями, він опустив руку і спустився з ґанку.
Він робив одну спробу за іншою: зважувався відвідати Сет; пробивався крізь гучні квапливі голоси, за якими крилося бурмотіння, і зупинявся, намагаючись вирішити, що робити біля дверей. Шість разів за таку ж кількість днів він відхилявся від свого звичного маршруту і намагався постукати в двері № 124. Але холодність цього жесту — ознака того, що він був незнайомцем перед дверима, — його пригнічувала. Повертаючись по своїх слідах на снігу, він зітхав. Дух бажає, але плоть слабка.