— Послухай, дівчино, — казав він, — ти не можеш відмовитися від Слова. Його дали тобі, щоб ти говорила. Ти не можеш відмовитися від Слова, і мені байдуже, що може з тобою трапитися.
Вони стояли на Річмонд-стріт, по щиколотку в листі. Від ламп, що освітлювали вікна нижніх поверхів просторих будинків, ранній вечір здавався темнішим, ніж був насправді. Запах паленого листя був просто чудовим. Зовсім випадково, ховаючи в кишеню пенні, отриманий за доставку, він подивився на інший бік вулиці і впізнав у жінці, що там стрибала, свою стару подругу. Не бачив її вже багато тижнів. Він швидко перейшов вулицю, загрібаючи ногами червоне листя. Зупинився і привітався, і вона відповіла, але обличчя у неї було позбавлене будь-якої зацікавленості. Перед ним була чиста дошка. З торбою, повною взуття, в руках, вона чекала, доки він почне розмову. Якщо б в її очах був смуток, він би зрозумів; але там, де мала бути журба, оселилася байдужість.
— Ти вже три суботи поспіль не приходила на галявину, — сказав він.
Вона відвернулася і оглянула будинки вздовж вулиці.
— Люди приходили, — продовжив він.
— Люди приходять, люди ідуть, — відповіла вона.
— Давай понесу. — Він спробував узяти у неї сумку, але вона не дозволила.
— Мені потрібно далеко нести, — сказала вона. — Їх звуть Такерами.
— Он там, — відповів він. — Два каштани у дворі. Але вони хворі.
Вони трохи пройшлись. Він уповільнив крок, аби пристосуватися до її підстрибування.
— Ну?
— Що ну?
— Субота наближається. Кликатимеш чи що?
— Якщо я їх покличу і вони прийдуть, що, заради Бога, мені їм казати?
— Скажи Слово! — Він запізно спохватився, що кричить. До них повернулося двоє білих, що палили листя. Тож він пригнувся і прошепотів їй на вухо: — Слово. Слово.
— Це теж у мене забрали, — сказала вона, і саме тоді він спробував пробитися до неї, благав не кидати їх, що б там не було. Їй дали Слово, і вона мусила говорити. Мусила.
Вони дійшли до каштанів і білого будинку, що стояв за ними.
— Розумієш, що я маю на увазі? — запитав він. — Такі великі дерева, і жоден з них не може виростити листя молодої березки.
— Я тебе розумію, — відповіла вона, а сама дивилася на білий будинок.
— Ти мусиш це робити, — сказав він. — Мусиш. Ніхто, крім тебе, не зможе. Ти мусиш там бути.
— Усе, що я мушу зробити, — це лягти в ліжко. Хочу зосередитися на чомусь невинному в цьому світі.
— Про який світ ти кажеш? Тут немає нічого невинного.
— Є. Блакитний. Він нікого не скривдить. І жовтий теж.
— Ти лягатимеш у ліжко, щоб думати про жовтий?
— Жовтий мені подобається.
— А що далі? Коли ти розберешся з блакитним і жовтим, що далі?
— Не можу сказати. Таке не можна запланувати.
— Ти звинувачуєш Бога, — заявив він. — Саме тому ти це і робиш.
— Ні, Стемпе. Ні.
— Кажеш, що білі перемогли? Ти це хочеш сказати?
— Я кажу, що вони прийшли до мого двору.
— Ти казала, що нічого не рахується.
— Я кажу, що вони прийшли до мого двору.
— Сет це зробила.
— А якщо ні?
— Хочеш сказати, що Бог відступився? Нам нічого не лишилося, як тільки проливати власну кров?
— Я кажу, що вони прийшли до мого двору.
— Ти хочеш Його покарати, чи не так?
— Не так, як Він покарав мене.
— Цього не можна робити, Бебі. Це неправильно.
— Був час, коли мені було відомо, що це таке.
— Тобі і досі відомо.
— Мені відомо те, що я бачу: чорна жінка несе черевики.