— Йому не має потреби цього робити! Його пустять у будь-який дім.
Елла повернулася і подивилася на Стемпа Пейда.
— Ніхто не може читати думки інших. Йому потрібно лише попросити.
— Чому? Чому він мусить просити? Хіба ніхто не може запропонувати? Що відбувається? Відколи це чорний, що прийшов до міста, спить у підвалі, як собака?
— Заспокойся, Стемпе.
— Не заспокоюся. Сердитимусь, доки хоч у когось не вистачить сенсу поводитися, як християнин.
— Він же тут лише кілька днів.
— Жодного дня не мусив він так жити! Ти все знала і не допомогла йому? Це на тебе не схоже, Елло. Понад двадцять років ми з тобою витягували чорних з води. А тепер ти мені кажеш, що не можеш запропонувати чорному ліжко? Він же працює! Він може заплатити.
— Якби попросив, я б йому все що завгодно дала.
— Чого це тобі так закортіло?
— Я його не дуже добре знаю.
— Ти ж знаєш, що він чорний!
— Стемпе, не кидайся на мене сьогодні. Я не в гуморі.
— Це через неї, еге ж?
— Через кого?
— Сет. Він зв'язався з нею, жив у неї, і ти не хочеш мати нічого…
— Стривай. Не стрибай, якщо не бачиш дно.
— Жінко, ти це облиш. Ми з тобою вже давно знайомі, щоб так поводитись.
— А хто може сказати, що там відбувалося? Слухай, я не знаю, хто така Сет і ті люди.
— Що?
— Усе, що я знаю, так це те, що вона вийшла заміж за хлопця Бебі Сагз, та й то не впевнена. Де він, га? Бебі жодного разу її не бачила, аж доки Джон не привіз її до дверей з дитиною, прив'язаною до грудей.
— Я прив'язав ту дитину! А тебе і близько не було поруч з тим фургоном. Її діти знають, хто вона така, навіть якщо тобі це невідомо.
— То й що? Я не кажу, що вона їм не мати, але хто може стверджувати, що то онуки Бебі Сагз? Як могло статися, що вона втекла, а чоловік — ні? І скажи мені, як вона сама могла народити в лісі дитину? Сказала, що прийшла біла жінка і допомогла. Нісенітниці! Ти їй віриш? Біла жінка? Ну, не знаю, що то була за біла жінка.
— Стривай, Елло.
— Будь-який білий, що блукає в лісі і не має рушниці… Та я взагалі не хочу про це думати!
— Ви ж були подругами.
— Так, доки вона себе не показала.
— Елло!
— Не хочу мати подруг, що кидаються з пилкою на власних дітей.
— Обережніше, жінко!
— Ага. Я на безпечній території, тут і хочу лишитися. В небезпеці саме ти.
— Те, що ти кажеш, не має ніякого відношення до Пола Ді.
— А чому ж він утік?
— Я змусив його втекти.
— Ти?
— Я розказав йому про… Показав газету, де було про… Про те, що Сет зробила. Прочитав йому. Він пішов того ж дня.
— Ти мені цього не казав. Я думала, він знає.
— Нічого він не знав. Крім неї. Вони ж були в тому місці, де колись жила Бебі Сагз.
— Він знав Бебі Сагз?
— Звісно, знав. І її хлопця Голлі теж.
— І пішов, коли дізнався, що зробила Сет?
— Може, йому потрібно було десь зупинитися тоді.
— Те, що ти кажеш, усе міняє. Я думала…
Та Стемп Пейд знав, що вона думає.
— Ти прийшов сюди не для того, щоб розпитувати про нього, — сказала Елла. — Ти прийшов дізнатися про нову дівчину.
— Саме так.
— Ну, Пол Ді має знати, хто вона така. Або що воно таке.
— У тебе в голові самі духи. Куди б ти не глянула, вони тобі всюди увижаються.
— Ти і сам добре знаєш, що люди, які померли поганою смертю, не лишаються в землі.
Заперечити він не міг. Сам Ісус Христос не лишився, тож Стемп Пейд з'їв шматок Еллиного сиру, щоб показати, що не тримає на неї зла, і вирушив шукати Пола Ді. Знайшов його на сходах церкви Святого Спасителя. Чоловік сидів, затиснувши кулаки між колінами, і очі в нього були червоні.
Сойєр накинувся на неї з криками, щойно вона увійшла до кухні, але вона просто відвернулася і потяглася за фартухом. Тепер входу не було. Жодної шпаринки, жодної щілинки. Вона постаралася їх знищити, але дуже добре знала, що будь-якої миті вони можуть похитнути її, вирвати з її болота, знову наслати на неї цвірінькання пташок. Випити молоко її матері, як колись уже зробили. Перетворити спину на рослинне життя — і це вже було. Вигнати з животом у ліс — і це робили. Усі новини про них були гнилими. Вони змастили маслом обличчя Голлі; змусили Пола Ді їсти залізо; зламали Сіксо; повісили її власну матір. Вона не хотіла більше жодних новин про білих; не хотіла знати того, що знали Елла, Джон і Стемп Пейд про світ, улаштований так, як подобалося білим. Усі новини про них мали зупинитися з пташками в її волоссі.
Якось, дуже давно, вона була м'якою, довірливою. Вірила місіс Гарнер і своєму чоловікові. Зав'язала сережки в нижню спідницю, не стільки для того, щоб носити, скільки для того, щоб мати. Сережки змусили її повірити, що вона може відрізнятися. Що на кожного вчителя знайдеться Емі, на кожного учня — Гарнер, або Бодвін, або навіть шериф, що легенько торкався її ліктя і відводив погляд, коли вона годувала дитину. Але згодом вона повірила останнім словам Бебі Сагз і поховала всі спогади про них і вдачу. Пол Ді їх відкопав, повернув їй її тіло, поцілував знівечену спину, збентежив спогади і приніс іще новини: про кисле молоко, про залізо, про посмішку півня, але коли почув її новини, накивав п'ятами і навіть не попрощався.