Коли Сойєр попередив її, щоб вона більше не спізнювалася, вона його майже не почула. Раніше він був дуже добрим. Терплячим, ніжним, готовим допомогти. Але з кожним роком після смерті сина, що загинув під час війни, він ставав усе більше і більше вибагливим. Немов виною всьому було чорне обличчя Сет.
— Ага, — відповіла вона, міркуючи, як прискорити час і дістатися дому за мить.
Хвилюватися не варто було. Загорнувшись у шаль, нахилившись уперед, вона йшла додому, а мозок був зайнятий тим, що вона могла забути.
Дякувати Богу, мені не потрібно знову згадувати або казати щось, бо ти знаєш. Усе. Коли приїхав караван, я мала бути готовою. Учитель навчав нас того, що ми не могли засвоїти. Мені було байдуже, як можна виміряти мотузку. Ми всі над цим сміялися — крім Сіксо. Він узагалі не сміявся. Але мені було байдуже. Учитель зав'язав ту мотузку мені на голову, через обличчя, через ніс, через потилицю. Перерахував мої зуби. Мені здалося, що він дурний. І питання, які він ставив, були теж дурні.
А тоді ми з твоїми братами повернулися з другого поля. Перше було неподалік від дому, і там росло те, що швидко достигало: квасоля, цибуля, солодкий горох. Інший був подалі, і росли на ньому неквапливі овочі: картопля, гарбузи, окра, салат. Там іще майже нічого не достигло. Може, трохи салату, та й усе. Ми висмикували бур'яни і спушували землю, щоб овочі краще росли. І пішли додому. Від другого поля дорога йшла вгору. Не сказати, що то був пагорб, але йти було важко. Проте Баглару з Говардом подобалося забігати і скочуватися, забігати і скочуватися. Такими я і бачила їх раніше уві сні — заливаються сміхом, і коротенькі пухкенькі ніжки біжать угору. Тепер мені сняться лише їхні спини, що йдуть геть по залізничній колії. Геть від мене. Завжди геть від мене. Але того дня вони були щасливі, бігали і скочувалися. Було іще рано — дуже скоро почнеться пора урожаю. Пригадую, що горох іще цвів. Трава була високою, повною білих пуп'янків, високих червоних квітів і малесеньких блакитних — схожих на волошки, але світлих-світлих. Дуже світлих. Мабуть, мені варто було поспішати, бо я лишила тебе в кошику у дворі перед домом. Кури до тебе не дісталися б, але хто їх знає. Але мені не хотілося поспішати, і твої брати втрачали терпіння, бо кожні два-три кроки я зупинялася, щоб помилуватися квітами і небом. Вони побігли вперед, я їм дозволила. За цієї пори року повітря стає солодким, і якщо з'являється легенький вітерець, удома важко всидіти. Коли я повернулася, Говард з Багларом уже сміялися в хаті. Я поставила мотику і пішла через двір за тобою. Тінь пересунулася, тож коли я повернулася, сонце світило прямо на тебе. Прямо тобі в обличчя, але ти не прокинулася. Досі спала. Хотілося взяти тебе на руки і дивитися, як ти спиш, теж хотілося. Не знала, що й робити. Обличчя у тебе було таким гарненьким. Зовсім поряд був виноградник, якого насадив містер Гарнер. У нього завжди була безліч планів, він хотів виробляти власне вино і пити його. Але так і не отримав з цього винограду більше, ніж горнятко соку. Гадаю, земля там була не для винограду. Твій татко вважав, що це через дощі, а не через землю. Сіксо казав, що в усьому винуваті жуки. Виноград був маленький і твердий. Кислий, як оцет. Але там був маленький столик. Тож я взяла кошика з тобою і пішла у виноград. Там було прохолодно. Я поставила тебе на столик і згадала, що маю шматок мусліну, щоб прикрити тебе від жуків. І якщо я не потрібна місіс Гарнер на кухні, можу взяти стільця і посидіти там з тобою, доки чиститиму овочі. Пішла до задніх дверей за мусліном, який ми тримали на кухні. Під ногами м'яко стелилася трава. Я підійшла до дверей і почула голоси. Щодня вчитель змушував своїх учнів сідати і вивчати книжки. Погода була гарною, тож вони сиділи на ґанку. Усі троє. Він говорив, вони писали. Або він читав, а вони записували те, що він каже. Я ніколи цього нікому не розказувала. Навіть твоєму батькові. Нікому. Мало не розказала місіс Гарнер, але вона була уже такою слабкою і з кожним днем ставала дедалі слабшою. Я вперше це розказую, і розказую це тобі, бо це може допомогти тобі пояснити дещо, хоча і знаю, що мені не потрібно цього робити. Ані розказувати, ані думати про це. Та й тобі слухати не потрібно, якщо не хочеш. Але я не могла не слухати того, що почула. Він звертався до своїх учнів, і я почула, як він запитав: «Про кого ви зараз пишете?» І один із хлопців відповів: «Про Сет». Тут я зупинилася, бо почула своє ім'я, зробила кілька кроків, щоб побачити, що вони роблять. Учитель стояв поруч з одним, заложивши руку за спину. Хлопець лизнув указівного пальця і перегорнув кілька сторінок. Повільно. Я хотіла вже повернутися і йти за мусліном, як почула: «Ні, ні. Це неправильно. Я ж сказав виписати її людські характеристики ліворуч, а тваринні — праворуч. І не забудь підкреслити». Я відступила, навіть не глянувши, що там за моєю спиною. Наштовхнулася на дерево, а в голові гуло. Якийсь собака вилизував горщик у дворі. Я повернулася до винограду, але без мусліну. На обличчі в тебе сиділи мухи, потираючи лапками. Голова боліла, як у пеклі. Я не розказала ані Голлі, ані комусь іншому. Але того дня трохи розпитала місіс Гарнер. Їй уже було погано. Не так, як у кінці, але тіло її уже відмовляло. Під щелепою виросло щось на кшталт мішка. Здається, боляче їй не було, але вона стала дуже слабкою. Спочатку вона прокидалася рано-вранці і жваво бралася до роботи, але до другого доїння уже не трималася на ногах. Згодом вона стала пізно вставати. Коли я підійшла до неї з питанням, вона вже цілий день проводила в ліжку, і я вирішила принести їй квасолевий суп і розпитати. Я відчинила двері, і вона поглянула на мене з-під очіпка. В тих очах уже важко було роздивитися життя. Її черевики і панчохи лежали на підлозі, тож я зрозуміла, що вона намагалася підвестися і вдягнутися.