— Чим же вони відрізняються?
— Ну, по-перше, вони тихо говорять.
— Це не має значення, Сет. Вони кажуть те ж саме. Байдуже, голосно чи тихо.
— Містер Гарнер дозволив тобі викупити матір, — сказала я.
— Так, дозволив.
— Ну?
— Якби не дозволив, вона б померла біля плити.
— Але ж дозволив. І ти відпрацював.
— Ага.
— Прокинься, Голлі.
— Кажу, ага.
— Він міг відмовити. Він же не сказав тобі «ні».
— Ні, не сказав. Вона працювала тут десять років. Думаєш, вона змогла б іще десять відпрацювати? Я заплатив йому за її останні роки, і натомість він отримав тебе, мене і ще трьох. Мені лишився рік праці, ще один. Учитель сказав, що я можу це облишити. Сказав, що причин відпрацьовувати вже немає. Я маю працювати більше, але тут, у «Милому Домі».
— А він тобі платитиме більше?
— Ні.
— Тоді як же ти розрахуєшся? Скільки тобі лишилося?
— Сто двадцять сім доларів сімдесят центів.
— Він не хоче їх повернути?
— Він хоче іншого.
— Чого?
— Не знаю. Чогось. Але не хоче, аби я виходив за межі «Милого Дому». Каже, що не варто продавати свою працю, доки хлопці ще малі.
— А щодо грошей, які ти винен?
— Мабуть, знає, як отримати їх в інший спосіб.
— Який спосіб?
— Не знаю, Сет.
— Тоді єдине питання — як? Як він хоче отримати їх?
— Ні, це не єдине питання. Є ще одне.
— Яке ж?
Він перевернувся і нахилився до мене, торкнувшись щоки пальцями.
— Тепер питання в тому, хто викупить тебе. Або мене. Або її. — І він показав туди, де лежала ти.
— Що?
— Коли я працюватиму лише в «Милому Домі», ураховуючи додатковий час, що я зможу продати?
Він відвернувся і заснув, а я думала, що не зможу, але теж заснула. Розбудило мене те, що він сказав, чи не сказав. Я сіла, немов мене вдарили. Ти теж прокинулася і розплакалася. Я тебе трохи покачала, але місця було зовсім мало, тож я вийшла на вулицю, щоб прогулятися з тобою. Ми ходили туди-сюди. Туди-сюди. Всюди було темно, крім вікна на останньому поверсі будинку, де світилася лампа. Вона, мабуть, не спить. З голови не йшли слова, які мене розбудили: «Доки хлопці ще малі». Саме так він і сказав. І від цього я прокинулася. І цілий день, доки я рвала бур'яни, доїла корів, рубала дрова, ці слова мене переслідували. І досі переслідують. Досі.
Тоді ми і мали скласти план. Але не зробили цього. Не знаю, про що ми думали, але для того, щоб лишити «Милий Дім», потрібні були гроші. Це означало викупити. У нас і гадки не було про втечу. Усі? Частина? Куди? Як? Про втечу нас змусив думати Сіксо, після Пола Еф. Його продала місіс Гарнер, щоб звести кінці з кінцями. Вона два роки прожила на ті гроші, що за нього отримала. Та, здається, вони закінчувалися, тож вона виписала вчителя, щоб той подбав про ферму. Вона мала чотирьох чоловіків з «Милого Дому», але й досі вірила, що потрібен зять і двоє хлопців, бо люди вважали, не варто їй залишатися наодинці з неграми. Тож він і приїхав: у великому капелюсі й окулярах, із саквояжем, повним паперів. Розмовляв м'яко, дивився твердо. Побив Пола А. Не сильно, не довго, але це вперше когось били, бо містер Гарнер такого не дозволяв. Наступного разу, коли я його побачила, він був у товаристві найкрасивіших дерев, які колись існували. Сіксо почав спостерігати за небом. Він був єдиним, хто виходив уночі, і Голлі казав, що саме так він і дізнався про караван.
— Он там, — показав Голлі за стайню. — Куди він відвіз мою мем. Сіксо каже, що воля он там. Туди рушає цілий караван, і якщо ми до нього потрапимо, то не доведеться нікого викупати.
— Караван? Що це таке?
Вони перестали розмовляти, коли я була поруч. Навіть Голлі. Але між собою перешіптувалися, і Сіксо дивився в небо. Не туди, де високо. А туди, де воно торкалося дерев. І зрозуміло було, що думки його далеко від «Милого Дому».
План був добрим, але коли настав час, я уже носила Денвер. Тож ми його трохи змінили. Трохи. Саме настільки, щоб перемазати маслом обличчя Голлі, як розказав Пол Ді, і змусити Сіксо нарешті розсміятися.
Але я витягла тебе звідти, дитинко. І хлопців. Коли поступив сигнал, що караван рушає, готові були лише ви. Я не змогла знайти Голлі, взагалі нікого. Я не знала, що Сіксо підсмажили, а на Пола Ді надягнули такий комірець, що ти і не повіриш. Дізналася зовсім недавно. Тож я відправила вас усіх до фургона з жінкою, що чекала в кукурудзі. Ха-ха. Ніяких зошитів для моїх дітей, ніякого обмірювання мотузками. Те, через що мені довелося пройти пізніше, я пройшла через тебе. Пройшла повз хлопців, що висіли на деревах. На одному була сорочка Пола А, але ноги і голова були не його. Я пройшла повз них, бо лише я мала молоко для тебе, і що б там не сталося, я б його до тебе донесла. Ти ж це пам'ятаєш, правда? Що коли я до тебе доїхала, молока у мене вистачило на всіх?