Але ти знаєш все це, бо ти розумна, як усі казали, бо коли я дісталася сюди, ти вже повзала. Намагалася піднятися сходами. Бебі Сагз пофарбувала їх білим, щоб ти в темряві бачила дорогу нагору, туди, куди не сягало світло лампи. Боже, як ти любила ті сходи.
Я була близько. Близько. До того, щоб стати суботньою дівчиною. Я вже обслужила каменяра. Крок до бойні був би зовсім коротким. Коли я поставила той надгробний камінь, мені захотілося лягти поруч із тобою, покласти твою голову собі на плече і зігріти тебе, і я б так і зробила, якби мене не потребували Баглар, Говард і Денвер, бо мій розум лишився бездомним. Я не могла лягти поруч. Як би сильно я цього не хотіла. Тоді я ніде не могла лягти з миром. Тепер можу. Можу спати, як утопленик, дякувати Богу. Вона повернулася до мене, моя дочка, і вона моя.
КОХАНА — МОЯ СЕСТРА. Я ковтала її кров разом із материним молоком. Перше, що я почула, після довгої глухоти, — як вона повзе сходами. Вона була моїм таємним товариством, доки не прийшов Пол Ді. Він викинув її геть. Вона була моїм товариством, відколи я була маленькою, і допомагала мені чекати на татка. Ми з нею чекали на нього вдвох. Я люблю маму, але знаю, що вона вбила одну зі своїх дочок, і якою б ніжною вона не була, я боюся її. Вона мало не вбила моїх братів, і вони про це знали. Вони розказували мені історії про відьом, щоб показати, як можна це зробити, якщо я захочу. Може, вони так наблизилися до смерті, що захотіли воювати. Сказали мені, що тікають на війну. Гадаю, вони схотіли вбивати чоловіків, а не жінок, а в ній дійсно є щось таке, що її хочеться вбити. Весь час я боюсь, що знову трапиться щось таке, що змусило мою матір вбити мою сестру. Не знаю, що це таке, не знаю, хто це такий, але може трапитися щось жахливе, і вона знову це зробить. Мені потрібно знати, що це таке, але я не хочу. Що б то не було, воно прийде зовні, з-поза дому, з-поза двору, і воно може прийти до нашого двору, якщо захоче. Тож я ніколи не виходжу з будинку, ніколи не виглядаю за двір, щоб нічого не сталося, і матері не довелося і мене вбивати. Відколи ходила до міс Джоунс. Я більше з № 124 не виходила сама. Ніколи. Лише зі своєю мамою — тільки двічі. Один раз щоб побачити, як бабусю Бебі ховають поруч із Коханою, моєю сестрою. Іншого разу з нами був Пол Ді, і коли ми повернулися, я думала, що будинок буде порожнім, бо він вигнав з нього привид моєї сестрички. Та ні. Коли я повернулася до № 124, там була вона. Кохана. Чекала на мене. Утомлена від довгої подорожі. Готова, щоб про неї піклувалися. Готова, щоб я її захищала. Цього разу я мушу тримати маму подалі від неї. Це важко, але я мушу це робити. Усе залежить від мене. Я бачила мою матір у темному місці, там де щось шкрябалося. Від її сукні ішов дивний запах. Я була з нею, коли щось маленьке спостерігало за нами з кутків. І торкалося. Інколи воно торкалося. Я довго цього не пам'ятала, доки Нельсон Лорд не змусив мене згадати. Я запитала в неї, чи це правда, але не змогла почути відповіді, і повертатися до міс Джоунс не було сенсу, бо я нікого б не почула. Стало так тихо. Я читала по обличчях і навчилася розуміти, що думають люди, тож мені не потрібно було чути, що вони кажуть. Саме тому ми з Коханою і могли гратися разом. Без слів. На ґанку. Біля струмка. В таємній хатинці. Тепер усе залежало від мене, але вона могла на мене розраховувати. Гадаю, тоді на галявині вона хотіла її вбити. Убити у відповідь. Але тоді поцілувала шию, і мені довелося її застерегти. Не любити занадто. Не любити. Може, в ній досі живе бажання вбивати своїх дітей. Я маю попереджати. Я маю її захищати.