Запала цілковита мовчанка. Коні слухала тільки наполовину, прикрашаючи волосся в підніжжі його живота незабудками, які зібрала по дорозі до хатини. Надворі світ затих і наче замерз.
— У тебе волосся чотирьох ґатунків, — сказала вона йому. — На грудях — майже чорне, хоча на голові зовсім не темне, а от твої вуса тверді й темно-червоні, а тут твоє волосся, волосся кохання, наче кущик яскравої червоно-золотистої омели. І воно найкраще.
Він глянув униз і побачив на собі молочні квіточки незабудок.
— Еге ж! Ось справжнє місце для незабудок — волосся на чоловічому та жіночому лоні. А ти хіба не цікавишся майбутнім?
Вона глипнула на нього:
— О, цікавлюся, страшенно!
— Коли я відчуваю, що людський світ приречений, що він прирік себе власним брудним звірством, тоді думаю, ми недалеко відійшли від колоній. І місяць не так далеко, тому що навіть звідти можна озирнутися і побачити землю — брудну, грубу, смердючу планету і спаскуджену людьми. Тоді я відчуваю, ніби ковтнув жовчі, і вона роз'їдає мене зсередини, і нема такої далини, щоб утекти. Та коли я дістаю роботу, то знову все забуваю. Хоча сором, що скоїлося з людьми за ці останні сто років — люди обернулися на якихось робочих комах, втратили усю свою чоловічу силу і все своє справжнє життя. Я б стер машини з лиця землі, скінчив би індустріальну епоху назавжди, мов чорну помилку. Але це мені не під силу, і нікому не під силу, відтак я краще берегтиму свій спокій і намагатимуся жити власним життям, якщо це життя, в чому я досить сумніваюся.
Надворі грім стих, але дощ, який ніби вщухав, раптом знову линув з останнім білим спалахом блискавки і стогоном пригасаючої бурі. Коні занепокоїлася. Він так довго говорив, говорив не до неї, а до себе. Здається, відчай придавив його повністю, а вона почувалася щасливою, бо ненавиділа відчай. Вона знала: цей настрій від того, що вона його збиралася залишити, і він сам тільки тепер це усвідомив. І вона тріумфувала.
Вона розчинила двері, подивилася на дощ, рівний, важкий, мов залізна завіса, і відчула несподіване бажання вискочити під дощ, вискочити надвір. Вона підвелася і почала швидко стягати панчохи, тоді сукню й білизну, а він затамував подих, її видовжені, гострі звірині груди хилиталися й погойдувалися при кожному її русі. В зеленуватому світлі вона здавалася кольору слонової кості. Вона знову натягла свої гумові тапочки і з диким сміхом вибігла надвір, підставляла груди під тяжкий дощ, розкидала руки, гасала, зливаючись з дощем, в рівномірному танцювальному ритмі, якому вона навчилася колись у Дрездені. Дивна бліда постать піднімалася й спадала, згиналася, а дощ періщив по ній, і вона вилискувала повними стегнами, знову погойдувалася, підставляла живіт під потоки води, тоді знову згиналася, і тільки повні стегна й сідниці засвідчували йому свою шану, підтверджуючи дику покору.
Він засміявся й скинув одяг. Це вже було занадто. Він вискочив надвір, голий і білий, здригнувшись від твердого навскісного дощу. З нестямним коротким гавкотом попереду стрибала Флосі. Коні з зовсім мокрим, прилиплим до голови волоссям повернула гаряче обличчя і побачила його. Її голубі очі блиснули від збудження, вона повернулася і побігла з вирубу якимсь дивним вистрибом на стежку під удари мокрих гілок. Вона бігла, а він не бачив нічого, тільки круглу мокру голову, мокру спину, що витягнулася вперед на бігу, мерехтіння круглих сідниць — дивовижну зіщулену жіночу голизну в польоті.
Вона вже добігла до широкої дороги, коли він наздогнав її, обхопив голою рукою ніжну, голу мокру талію. Вона скрикнула, випросталася, налетіла на нього усім тягарем м'якої прохолодної плоті. Він безумно притиснув її до себе, весь тягар ніжної, прохолодної жіночої плоті, яка від його дотику враз спалахнула, мов полум'я. І дощ заливав їх, поки вони диміли. Він охопив її, в кожній руці по важкій сідниці, і несамовито притиснув до себе, нерухомо вібруючи під дощем. Тоді раптом похилив її в тихому реві дощу, впав з нею на стежку і коротко й рвучко узяв її, коротко, рвучко закінчив, немов звір.