За мить він підвівся і витер з очей краплі дощу.
— Давай назад, — сказав він, і вони помчали до хатини. Він біг прямо й швидко — дощ йому не подобався. А вона рухалася повільніше, збирала дорогою незабудки, первоцвіт, дзвіночки, то пробігала вперед пару кроків, то спостерігала, як він віддаляється.
Коли, засапавшись, вона зайшла зі своїми квітами в хатину, він уже розпалив вогнище, потріскували гілки, її гострі груди піднімалися й падали, волосся злиплося під дощем, обличчя розпашілося, а тіло блищало і стікало водою. Задихана, з широко розплющеними очима, з невеликою мокрою головою і повними, наївними стегнами, по яких збігала вода, вона здавалася зовсім іншою істотою.
Він узяв старе простирадло й обтер її, а вона в той час стояла, наче дитина. Тоді витерся сам і зачинив двері хатини. Вогонь розгорався. Вона занурила голову в другий кінець простирадла й витерла мокре волосся.
— Ми витираємося одним рушником — тож посваримося! — сказав він.
Вона на секунду підвела голову, волосся вкрай розкуйовджене.
— Ні! — сказала вона, подивившись широко розплющеними очима. — Це не рушник, а простирадло.
І вона далі старанно витирала голову, а він старанно витирав свою. Все ще задихані від напруження, кожен загорнутий в армійську ковдру, відкривши до вогню тільки груди, вони сиділи пліч-о-пліч на колоді, дивилися на полум'я і втихомирювалися. Коні був неприємний дотик ковдри до шкіри. Але простирадло вже цілком вимокло.
Вона скинула ковдру і вклякла на глиняній долівці біля каміна, притримуючи голову над вогнищем і струшуючи волосся, щоб висушити його. Він вивчав прекрасний вигин її стегон. Сьогодні вони зачарували його. Як здіймалися вони до багатої округлості її тяжких сідниць! А між ними, у таємничому теплі — потаємні входи!
Він поплескав її рукою, ніжно й довго насолоджуючись вигинами й півкулями.
— У тебе такий га-арний хвостик, — сказав він пестливо гортанною вимовою. — У тебе найкращий задок на світі! Найкращий жіночий задок узагалі! І кожна його п'ядь — жінка; це ясно як день! Він у тебе не такий, як у плоских дівчат, яким би краще вродитися хлопцями, не такий! А справжня похила підвалина, таке до чорта люблять мужчини. На такій підвалині може триматися світ, отак!
Впродовж цих слів він ніжно поплескував округлий «хвостик», доки з нього до його рук запашів якийсь слизький вогонь. І його пучки, наче ніжні пензлики вогню, час від часу торкалися двох потаємних дірочок.
— І я радий, що ти можеш какати й пісяти. Я не хочу жінки, котра цього не може.
Коні не стримала раптового напливу враженого сміху, та він незворушно вів далі:
— Ти — справжня, так! Ти — справжня, хоч трохи курва. Тут ти все те робиш, і я кладу сюди руку і люблю тебе за це. Я люблю тебе за це. У тебе достойний жіночий задок, гордий собою. Він зовсім себе не соромиться, зовсім.
Він твердо й надійно поклав руку на її таємничі місцини, наче з приязним привітом.
— Я люблю їх, — сказав він. — Я люблю їх; якби я жив тільки десять хвилин і попробував твій задок, я б вважав, що прожив ціле життя, бачиш! Індустріальна система чи ні! Це краща хвилина мого життя.
Вона повернулася й вилізла йому на коліна, притиснувшись до нього.
— Поцілуй мене! — прошепотіла вона.
І вона знала, обоє вони думали про скору розлуку, і зрештою її охопив сум.
Вона сиділа в нього на колінах, поклавши голову йому на груди, звільна розкинувши блискучі ноги кольору слонової кості. Вогонь кидав на них нерівномірне світло. Опустивши голову, він дивився на складки її тіла у проміннях вогнища, і на жмутик ніжного коричневого волосся між її розкритими ногами. Він простяг руку до столу, що стояв позаду, і взяв букетик ще вогких квітів, краплі дощу стікали на підлогу.
— Квіти залишають за дверима будь-яку погоду, — сказав він. — У них немає дому.
— І навіть хатини! — пробурмотіла вона.
Пальцями він спокійно повстромлював кілька незабудок в ніжний коричневий жмутик Венериного пагорба.
— От! — сказав він. — Незабудки на належному місці!
Вона глянула на дивні молочно-білі квіточки в коричневому волоссі на її лоні.
— Хіба не чарівно! — сказала вона.
— Чарівно, як саме життя! — відказав він. І він застромив у волосся рожевий пуп'яночок первоцвіту.
— От! Тут ти мене не забудеш! Це — Мойсей у комишах.
— Ти не проти, що я їду, правда? — вона запитала тужливо, заглядаючи йому в лице.