Та під тяжкими бровами його лице залишалося незворушним. Вираз був цілком непроникним.
— Роби так, як вважаєш за потрібне, — сказав він доброю англійською мовою.
— То я не поїду, якщо ти проти, — сказала вона, притискаючись до нього.
Запала мовчанка. Він нахилився й підкинув ще одне поліно у вогонь. На його мовчазному відсутньому обличчі пробігали відблиски вогню. Вона чекала, та він не озвався ні словом.
— Я думала, що це добрий початок для розриву з Кліфордом. Я справді хочу дитину. І в мене появиться шанс… — Вона затнулася.
— Дати їм вигадати пару побрехеньок, — сказав він.
— Так, і це теж. Ти хочеш, щоб вони знали правду?
— Мені байдуже, що вони думають.
— А мені не байдуже! Я не хочу, щоб вони плескали про мене своїми холодними язиками, принаймні, доки я в Реґбі. Коли я піду остаточно, хай думають що завгодно.
Він мовчав.
— Але сер Кліфорд сподівається, що ти повернешся до нього?
— О, я маю вернутися, — сказала вона, і вони замовкли.
— І ти хочеш народити дитину у Реґбі? — запитав він.
Вона охопила рукою його шию.
— Якщо ти не забереш мене, мені доведеться, — сказала вона.
— Куди тебе забрати?
— Куди завгодно! Геть! Але подалі від Реґбі.
— Коли?
— Ну, коли я повернуся.
— Але яка користь повертатися і робити щось двічі, якщо ти вже поїдеш звідси, — сказав він.
— О, я мушу вернутися. Я пообіцяла! Я так вірно обіцяла. Крім того, насправді я повернуся до тебе.
— До єґеря твого чоловіка?
— Не бачу, яке це має значення, — сказала вона.
— Ні? — Він трохи подумав. — А коли ж ти збираєшся остаточно поїхати звідси знову? Коли точно?
— О, я не знаю. Я повернуся з Венеції. І тоді ми все приготуємо.
— Як приготуємо?
— О, я скажу Кліфордові. Я повинна йому сказати.
— Повинна! — кинув він і замовк.
Вона міцно охопила його шию.
— Не треба мені ускладнювати, — благала вона.
— Що ускладнювати?
— Поїздку в Венецію і влаштування всіх справ.
Легка усмішка, наполовину оскал, зблиснула на його лиці.
— Я нічого не ускладнюю, — сказав він. — Просто хочу з'ясувати, чого ти прагнеш. Але ти сама по-справжньому себе не знаєш. Ти хочеш виграти час, поїхати звідси і все обдумати. Я тебе не виню. Думаю, ти мудра. Може, волітимеш залишитися господинею Реґбі. Я тебе не винитиму. Я не можу запропонувати жодних Реґбі. Ти по суті знаєш, чого від мене можна чекати. Ні, ні, думаю, ти маєш рацію! Я справді так думаю! І не рвуся жити з тобою, у тебе на утриманні. Отак воно є.
Вона відчула, що з нею розквиталися її ж монетою.
— Але ти хочеш мене, правда? — запитала вона.
— А ти мене хочеш?
— Ти знаєш, що так. Усе очевидно.
— Цілком! І коли ти мене хочеш?
— Ти ж знаєш, ми зможемо все владнати, коли я повернуся. Тепер я втратила голову. Мені треба заспокоїтися і все прояснити.
— Саме так! Щоб усе стало спокійним і ясним!
Вона трохи образилася.
— Але ж ти довіряєш мені, правда?
— О, абсолютно!
Вона почула в його голосі насміх.
— Скажи мені тоді, — спитала вона прямо, — ти вважаєш, мені краще не їхати до Венеції?
— Я певний, тобі краще таки поїхати до Венеції, — відповів він холодним, ледь глузливим тоном.
— Ти знаєш, що це буде в наступний четвер? — сказала вона.
— Так!
Тоді вона замислилася. Нарешті сказала:
— І ти знатимеш краще, що нам робити, коли я повернуся, правда?
— О, безперечно!
Між ними дивна прірва мовчання!
— Я ходив до юриста з приводу розлучення, — сказав він дещо силувано.
Вона здригнулася.
— Справді? — спитала вона. — І що ж він сказав?
— Він сказав, що варто було зробити це раніше, що можуть виникнути ускладнення. Але раз я був в армії, він вважає, все буде добре. Аби тільки вона не звалилася на мене, як сніг на голову!
— Її доведеться повідомити?
— Так! Їй принесуть повістку, а також чоловікові, з яким вона живе, — співвідповідачеві.
— Які огидні ці спектаклі! Мабуть, мені доведеться пройти подібне з Кліфордом.
Мовчання.
— І звичайно, — сказав він, — мені доведеться жити зразковим життям у наступні шість чи вісім місяців. Отже, якщо ти поїдеш до Венеції, спокуса відсунеться принаймні на тиждень чи два.
— Я для тебе спокуса! — вигукнула вона, погладивши його обличчя. — Я така рада, що я для тебе спокуса! Тільки не думай про це! Ти мене лякаєш, коли починаєш думати, розбиваєш мене вщент. Не треба про це думати. Ми зможемо стільки передумати, коли розстанемося. От у цьому вся справа! Я гадаю, що перед від'їздом мушу прийти до тебе ще на одну ніч. Я мушу прийти до твого дому ще раз. Прийти мені в четвер уночі?