— Ах! — сказав він. — Зважай на те, що говорить автор. На мою думку, піднесення — це протилежність розпорошуванню.
— Так би мовити, духовний вибух!
— Ні. Але серйозно, без жартів, думаєш, у цьому щось є?
Вона знову глянула на нього.
— Розпорошується фізично? — спитала вона. — Я бачу, ти товстієш, і я не марнію. Ти думаєш, сонце стало меншим, ніж раніше? Як на мене, то ні, я гадаю, що яблуко, яке Адам запропонував Єві, насправді не було набагато більшим, якщо взагалі було більшим за наші жовті пепінки. Чи ти думаєш, більше?
— Добре, послухай, що він пише далі: «Так він повільно просувається з повільністю, невловимою для наших вимірів часу до нових творчих умов, серед яких фізичний світ, як ми його на теперішній момент знаємо, буде представлений пульсацією, мало чим відмінною від небуття».
Вона слухала з якимось зачудуванням. У голові крутилися всякі дурниці. Та вона тільки сказала:
— Який кумедний фокус-покус! Так наче його нікчемна чванькувата свідомість знає, що відбуватиметься так повільно. Його слова означають усього лиш, що на Землі він є фізичною поразкою, і хоче, щоб увесь Всесвіт був фізичною поразкою. Дурне самовдоволене зухвальство!
— Але ж послухай! Не перебивай високі слова великої людини. «Теперішній тип порядку в світі піднявся з неуявного минулого і знайде могилу в неуявному майбутньому. Залишається невичерпне поле абстрактних форм, і творчість з її мінливим характером, що заново визначається власними істотами, і Бог, від мудрості якого залежать усі форми порядку». Отак він закручує.
Коні зневажливо слухала.
— Він духовний дебіл, — сказала вона. — Такого наверз! Неуявності, типи порядку в могилах, поля абстрактних форм, творчість з її мінливим характером і Бог, сплутаний з формами порядку! Це ж ідіотизм!
— Мушу сказати, все це незрозумілий набір слів, багато балачок, так би мовити, — сказав Кліфорд. — Однак думаю, все ж таки щось є в ідеї, ніби всесвіт розпорошується фізично і підноситься духовно.
— Ти думаєш? Тоді хай собі поширюється, тільки б мені надійно залишатися фізично тут, унизу.
— Тобі подобається власна фізична будова? — запитав він.
— Я люблю її! — І в її голові промайнули слова: «Це найкращий, найкращий жіночий задок!»
— Але це справді дещо екстраординарно, адже важко заперечити, що це не клопіт. Але, припускаю, жінка не отримує вищого задоволення від розумового життя.
— Вищого задоволення? — перепитала вона, дивлячись на нього. — І цей ідіотизм означає вище задоволення розумового життя? Ні, дякую. Дай мені тіло. Певна, життя тіла — більша реальність за життя розуму, коли тіло справді відкрите до життя. Та скільки людей, наче твої славні підйомні машини, мають сам тільки розум, причеплений до фізичних трупів.
Він глянув на неї здивовано.
— Життя тіла, — сказав він, — це власне життя звірів.
— І воно краще за життя професійних трупів. Але неправда! Людське тіло тільки прокидається до справжнього життя. Воно ледве спалахнуло у греків, потім Платон та Арістотель убили його, а Ісус прикінчив. Але тепер тіло справді вертається до життя, справді піднімається з гробу. І тоді почнеться чудове, чудове життя на чудовому світі, життя людського тіла.
— Мила моя, ти говориш так, ніби провіщаєш його прихід! Ти справді їдеш на вакації, але, прошу, не збуджуйся так непристойно. Повір мені, де б не був Бог, він постійно видаляє з людських істот нутрощі і харчові тракти, щоб створити вищу, духовнішу істоту.
— Як мені тобі вірити, Кліфорде, коли я відчуваю, де б не був Бог, він нарешті прокинувся в моїх нутрощах, як ти це називаєш, і так радісно дзюркотить там, наче світанок. Як я можу тобі вірити, коли відчуваю зовсім протилежне?
— О, звичайно! І що спричинило в тобі цю надзвичайну зміну? Що ти голяком бігала під дощем, наче вакханка? Справа відчуттів чи очікування поїздки до Венеції?
— І те, й друге? Ти думаєш, що жахливо з мого боку радіти цій мандрівці? — запитала вона.
— Досить жахливо показувати це так прямо.
— Тоді я буду приховувати свої почуття.
— О, не турбуйся! Твоє збентеження майже передалося мені. У мене таке відчуття, ніби я сам їду.
— То чому ж ти не їдеш?
— Ми вже це все обговорили. Річ у тім, на мою думку, тебе найбільш хвилює те, що ти можеш сказати на якийсь час прощавай цьому всьому. Ніщо так не хвилює тебе в даний час, як слова: «До по-ба-че-ння все!» Але всяке прощання означає зустріч у якомусь іншому місці. І всяка зустріч — це новий зв'язок.
— Я не збираюся вступати в якісь нові зв'язки.
— Не зарікайся, — сказав він.