Місіс Чемберс притримала ворота й побажала її світлості добрих вакацій. Машина вискочила з темного гайка, що оточував парк, на трасу, якою поверталися додому шахтарі. Гілда завернула на Кросхіл-роуд — дорога ця була не головна і вела тільки до Менсфілда. Коні вдягла темні окуляри. Вони їхали повз залізничну колію, що лежала нижче, на вирубці. Тоді минули вирубку, проїхавши над нею через міст.
— Це дорога до будинку! — сказала Коні. Гілда нетерпляче глипнула на неї.
— Страшенно жаль, що ми не можемо їхати зразу! — сказала вона. — До дев'ятої години ми були б на Пел Мелі.
— Мені шкода тебе, — сказала Коні, подивившись з-під окулярів.
Скоро вони були в Менсфілді, колись романтичному, а нині похмурому шахтарському містечку. Гілда під'їхала до готелю, зазначеного в автомобільному атласі, і взяла кімнату. Все це було їй зовсім нецікаво, і вона надто лютувала, щоб говорити. Однак треба, щоб Коні розповіла їй дещо з історії життя цього чоловіка.
— Він! Він! Як ти до нього звертаєшся? Ти говориш тільки «він», — сказала Гілда.
— Я ніколи не називала його жодним іменем, і він мене також, коли замислитися, це дивно. Іноді ми називаємося леді Джейн і Джон Томас. Та його ім'я — Олівер Мелорз.
— І як ти сприймаєш те, щоб бути місіс Олівер Мелорз замість леді Чатерлей?
— З великою радістю.
З Коні нічого не вдієш. Однак, якщо цей тип чотири чи п'ять років служив лейтенантом у Індії, він має бути більш-менш презентабельним. Імовірно, в нього є характер. Гілда почала трохи відходити.
— Та за якийсь час у вас з ним це закінчиться, — сказала вона, — і тоді соромитимешся, що з ним зв'язалася. З робітниками водитися не варт.
— Але ж ти така соціалістка! Ти завжди на боці робітничого класу.
— Я можу бути на його боці під час політичної кризи, та перебування на їхньому боці переконало мене, як небезпечно зв'язувати з ним своє життя. Не через снобізм, а тому, що відрізняється весь ритм.
Гілда пожила серед справжніх інтелектуальних політиків, тому говорила з цілковитою незаперечністю.
Невимовно нудний вечір у готелі закінчився, і нарешті відбувся невимовно нудний обід. Тоді Коні кинула пару речей до маленької шовкової сумочки і ще раз зачесала волосся.
— Врешті-решт, Гілдо, — сказала вона, — кохання може бути чудовим, коли відчуваєш, що живеш і перебуваєш у самому центрі буття. — З її боку це звучало майже похвальбою.
— Мабуть, те ж саме відчуває кожен комар, — сказала Гілда.
— Ти думаєш? Це ж чудово!
Як для маленького містечка, вечірні сутінки були дивовижно чисті й тривалі. Цілу ніч буде майже світло. З обличчям, наче маска, від огиди, Гілда знову завела машину, й обидві поспішили назад по власних слідах, вибравши іншу дорогу через Болсовер.
Для маскування Коні вдягла темні окуляри, капелюх і сиділа мовчки. Через опозицію з боку Гілди, вона твердо стала на бік чоловіка, піде з ним у вогонь і в воду.
Не доїжджаючи до Кросґіла, вони ввімкнули фари, а маленький освітлений поїзд, який пропихкотів повз них по вирубці, створив враження, ніби справді ніч. На кінці мосту Гілда вирахувала поворот на лісову дорогу. Вона досить різко загальмувала і з'їхала з траси, під фарами забіліла трав'яниста заросла дорога. Коні визирнула. Помітила тьмяну постать і відчинила дверцята.
— От ми й приїхали! — сказала вона лагідно.
Та Гілда вимкнула фари і дала задній хід, щоб вписатися в поворот.
— Порожньо на мосту? — різко запитала вона.
— Усе гаразд, — відповів чоловічий голос.
Заднім ходом вона проїхала до мосту, тоді декілька ярдів по дорозі, заднім ходом в'їхала на лісову дорогу і зупинилася під в'язом, придушивши колесами траву й папороть. Потім фари погасли. Коні ступила на землю. Чоловік стояв під деревами.
— Ти довго чекав? — запитала Коні.
— Не дуже, — відказав він.
Обоє ждали, поки вийде Гілда. Та Гілда зачинила дверцята машини і напружено сиділа.
— Це моя сестра Гілда. Може, ти підійдеш і поговориш з нею? Гілдо! Це містер Мелорз.
Лісник зняв капелюха, але ближче не підійшов.
— Ходімо з нами до хатини, Гілдо, — благала Коні. — Це недалеко.
— А як машина?
— Люди часом залишають їх на лісових дорогах. Замкни її.
Гілда мовчала, роздумуючи. Тоді глянула на лісову дорогу.
— Можна заїхати за той кущ? — спитала вона.
— О, так! — сказав лісник.
Повільно, заднім ходом вона в'їхала за поворот, подалі від дороги, замкнула машину і вийшла. Стояла ніч, але світло-темна. Високий і дикий живопліт піднімався навкруги забутої дороги. І тут робилося темніше. Повітря було напоєне солодкими пахощами. Лісник пішов уперед, за ним ішла Коні, потім Гілда, і всі мовчали. Ліхтариком він освітлював важкі ділянки дороги, і вони йшли далі, над дубами ухала сова, навколо тихо шастала Флосі. Ніхто не говорив. Сказати було нічого.