Сонце вже осявало ніжне зелене листя ранку, а неподалік стояв блакитно-свіжий ліс. Вона сіла в ліжку, замріяно визираючи із слухового вікна і стискаючи голими руками свої голі груди. Він одягався. Вона майже замріялася про життя, про життя з ним удвох, просто про життя.
Він відходив, тікав від її небезпечної, вкрадливої голизни.
— Невже я зовсім загубила нічну сорочку? — запитала вона.
Він запхав руку в ліжко і витяг шматок тонкого шовку.
— Я щиколотками відчув шовк, — сказав він.
Та нічна сорочка виявилася роздертою майже навпіл.
— Нічого страшного! — сказала вона. — Вона справді належить цьому домові. Я її тут залишу.
— Еге ж, лишай, для компанії я кластиму її між ноги. На ній немає імені чи позначки, правда?
Вона натягла порвану сорочку і сиділа, замріяно виглядаючи у вікно. Вікно було відчинене, всередину плинуло повітря ранку і спів пташок. Вони безперервно пурхали. Вона побачила: у дворі блукає Флосі. Був ранок.
Вона чула, як він унизу розпалює вогонь, качає воду, виходить через задні двері. З часом долинув запах шинки, і нарешті він піднявся нагору з великою чорною тацею, яка ледве влізла у двері. Він поклав тацю на ліжко й налив чаю. Коні сіла навпочіпки у своїй нічній сорочці і голодна накинулася на їжу. Він сидів на єдиному стільці з тарілкою на колінах.
— Як добре! — сказала вона. — Як приємно снідати разом.
Він їв мовчки, думаючи, як швидко збігає час. Це і їй нагадало.
— О, як хочеться залишитися з тобою тут, а Реґбі щоб відсунулося звідси на мільйони миль! Саме з Реґбі я тікаю. Ти знаєш, правда?
— Еге ж!
— І обіцяєш, що ми житимемо разом, що у нас буде спільне життя, у тебе й у мене! Обіцяєш, правда?
— Еге ж! Коли зможемо.
— Так! І ми захочемо. Ми захочемо, правда? — Вона нахилилася до нього, розхлюпуючи чай, і взяла його за зап'ястя.
— Еге ж! — сказав він, витираючи чай.
— Тепер ми не можемо жити окремо, правда? — спитала вона благально.
Він подивився на неї з мінливою посмішкою.
— Так! — відповів. — Тільки ти маєш від'їжджати за двадцять п'ять хвилин.
— Хіба? — вигукнула вона. Раптом він з пересторогою підняв палець і підвівся.
Флосі коротко загавкала, потім — тричі голосно дзявкнула, попереджаючи. Він мовчки поклав свою тарілку на тацю і пішов наниз. Констанс почула, як він ішов стежкою через сад. Десь надворі дзенькнув велосипедний дзвінок.
— Доброго ранку, містере Мелорз! Рекомендований лист!
— А, так! Маєте олівець?
— Ось!
— Канада! — сказав незнайомий голос.
— А! Це мій товариш живе у Британській Колумбії. Не знаю, що він там нарекомендував.
— Мо', заповідає спадок.
— Скоріше чогось хоче.
Пауза.
— Добре! Гарного вам дня!
— Ага!
— На все добре!
— На все добре!
За якийсь час він вернувся нагору, дещо знервований.
— Поштар, — сказав він.
— Дуже рано! — відповіла вона.
— Сільський обхід — якщо він уже приходить, то, як правило, близько сьомої.
— Твій товариш відписав тобі спадок?
— Ні! Тільки деякі фотографії і папери про тамтейші місця, у Британській Колумбії.
— Ти туди збираєшся?
— Я думав, може, ми туди поїдемо.
— О, так! Чудово!
Та прихід поштаря його роздратував.
Прокляті велосипеди, наїжджають на тебе — й оглянутися не встигнеш. Сподіваюся, він нічого не засік.
— А врешті, що він міг засікти?
— Тепер вставай і приготуйся. Піду, гляну наперед.
Вона побачила, як він пішов на розвідку лісовою дорогою з собакою та рушницею. Вона спустилася донизу, помилася і до його повернення була готова, сховавши свої речі до маленької шовкової сумочки.
Він замкнув двері, і вони рушили, але не дорогою, а лісом. Він був пильним.
— Ти не думаєш, що варто жити заради таких моментів, як минула ніч? — запитала вона.
— Еге ж! Та залишаються інші моменти для обдумування, — відповів він досить різко.
Вони мовчки йшли зарослою стежкою, він — попереду.
— І ми житимемо разом і почнем нове життя, правда? — благала вона.
— Еге ж! — відповів він, не озираючись. — Коли прийде час. А тепер ти їдеш до Венеції чи куди там.
Вона йшла слідом за ним, отупіла, з болем у серці. Тепер їй треба їхати. Нарешті він зупинився.
— Я пройду сюди, — сказав він, показуючи праворуч.
Та вона обвила руками його шию і притислася до нього.
— Але ти збережеш для мене свою ніжність, правда? — прошепотіла вона. — Мені сподобалося минулої ночі. Ти збережеш для мене свою ніжність, правда?