Та жінки не були переляканими. Страхітливі тумби більшості жінок! Справді шокуючи, справді достатні для виправдання злочину! Або нещасні худі ніжки! Або ошатні стрункі — у шовкових панчохах і без найменшого натяку на життя! Жах — мільйони позбавлених сенсу ніг розгулюють навколо без сенсу!
Та в Лондоні вона не почувалася щасливою. Люди видавалися такими примарними і пустими. Вони не відали живого щастя, хоч якими меткими й принадними виглядали. Все це було неплідне. А в Коні жила сліпа жіноча спрага щастя, певність у щасті. В Парижі, принаймні, вона ще відчула якісь залишки чуттєвості. Але яка втомлена, виснажена, зношена чуттєвість. Зношена через відсутність ніжності. О! Париж був сумний. Одне з найсумніших міст, утомлений власною, тепер механічною чуттєвістю, втомлений від напруги грошей, грошей, грошей, втомлений навіть від огиди й чванства, просто смертельно втомлений, і все ж не до кінця американізований чи лондонізований, щоб приховати втому за механічними дриґаннями. О, ці мужоподібні мужчини, ці гуляки, ці стрільці очима, ці їдці добрих обідів! Які вони всі втомлені! Втомлені, зношені за браком хоч якоїсь ніжності з твого боку або до тебе. Вправні, часом чарівні жінки щось чули про чуттєві реальності, в цьому вони подужали своїх кручених англійських сестер. Та про ніжність вони знали навіть менше. Сухі, з безконечною сухою напругою волі, вони так само зношувалися. Людський світ просто зношувався. Можливо, він стане неймовірно руйнівним. Своєрідною анархією! Кліфорд і його консервативна анархія! Можливо, він більше не буде консервативним. Можливо, він розвинеться до дуже радикальної анархії.
Коні виявила, що вона зіщулюється й боїться світу. Деякий час вона почувалася щасливою на бульварах, чи в Булонському лісі, чи в Люксембурзькому саду. Та Париж уже заповнили американці та англійці, дивні американці в дивних костюмах і звичайні нудні англійці, що виглядають за кордоном такими безнадійними.
Вона з радістю поїхала далі. Раптом установилася тепла погода, тому Гілда вирушила через Швейцарію, через Бренер, тоді через Доломіти до Венеції. Гілді подобалися всі ці клопоти, і їзда, і роль першої скрипки. Коні ж цілком влаштовувала пасивна роль.
І мандрівка справді виявилася доволі приємною. Тільки Коні продовжувала говорити собі: чому це мене по-справжньому не хвилює? Чому я ніколи по-справжньому не захоплююся? Як жахливо, що я більше по-справжньому не зважаю на пейзаж! Але я не зважаю. Це доволі жахливо. Я наче святий Бернард, котрий міг пливти Люцернським озером, не помічаючи гір та зеленої води. Я просто більше не зважаю на пейзаж. Чого на нього вилуплюватися? Навіщо? Я відмовляюся це робити.
Цього разу ні у Франції, ні в Швейцарії, ні в Тіролі, ні в Італії вона не знайшла нічого живого. Вона просто проїхала через них усіх. І все це було менш реальне за Реґбі. Ще менш реальне, ніж жахливе Реґбі! Вона відчувала, що їй байдуже, чи побачить вона ще коли-небудь Францію, Швейцарію чи Італію знову. Вони встоять. Реґбі було реальніше.
Що ж до людей, всі люди були схожі, з дуже маленькими відмінностями. Всі хотіли витягти з тебе гроші, а туристи хотіли будь-дещо одержувати насолоду, ніби витискаючи кров з каменю. Нещасні гори! Нещасний пейзаж. Все це треба було стискати, стискати, стискати знову і знову, щоб викликати захоплення, щоб розважати. Що мали на меті ці люди з своїм простим рішучим бажанням розважатися?
«Ні! сказала собі Коні. — Краще лишатимусь у Реґбі, де можна прогулятися по околицям, мати спокій і не вилуплюватися ні на що, чи розігрувати якісь вистави. Ця туристична вистава власного розважання так безнадійно принизлива, така невдала».
Вона хотіла назад до Реґбі, навіть до Кліфорда, навіть до бідолашного покаліченого Кліфорда. Все ж він був не таким дурнем, як цей рій відпочивальників.
Та в підсвідомості вона підтримувала зв'язок з іншим чоловіком. Вона не може послабити свій зв'язок з ним. О, вона не може його втратити, інакше пропаде, зовсім пропаде у цьому світі дорогих нікчем і веселунів. О, шукачі веселощів! О, шукачі розваг! Ще одна форма сучасної хвороби.
Вони залишили машину в Местрі, в гаражі, і сіли на рейсовий пароплав до Венеції. Стояв приємний літній день, брижилася мілка лагуна, в яскравому сонці Венеція, яка стояла до них спиною, виглядала тьмяною.