Отож тепер я люблю цнотливість, тому що — це спокій, який приходить від тілесної любові. Тепер мені подобається бути цнотливим. Я люблю це, як підсніжники люблять сніг. Я люблю цю цнотливість — мирну перерву в нашому тілесному коханні, підсніжник розлученого білого вогню. І коли прийде справжня весна, коли настане наше правдиве злиття, тоді ми зможемо викресати маленький вогник, блискучий і жовтий. Але не тепер, ще ні! Тепер час для цноти, так добре бути цнотливим, наче річка холодної води протікає в моєму серці. Я люблю цнотливість, яка тепер протікає між нами. Це як свіжа вода чи дощ. Як чоловіки можуть невтомно ходити на зальоти! Яка це мука бути Дон Жуаном, нездатним докохатися до мироутворення і, поки горить маленький вогник, відчувати свою цнотливість у моменти остудження, наче ти десь біля річки.
От стільки слів, тому що не можу доторкнутися до тебе. Якби я міг спати, обхопивши тебе руками, чорнило б засохло в чорнильниці. Ми могли б бути цнотливими поряд, так само як могли б любитися разом. Та нам треба побути якийсь час окремо, і, думаю, це справді найрозумніший вихід. Тільки б мати певність.
Не бійся, не бійся, ми не втомимося. Ми справді віримо в маленький вогник, в безіменного бога, який захищає його від вітру. Тут, поряд зі мною, — справді, так багато від тебе, біда тільки, що не все.
Не бійся щодо сера Кліфорда. Якщо від нього не буде новин, не бійся. Він нічого не може тобі зробити. Почекай, він нарешті захоче тебе позбутися, викинути тебе геть. А якщо не захоче, ми зможемо вберегтися від нього. Але він захоче. Врешті він захоче виплюнути тебе, бо ти зав'язнеш йому на зубах.
Тепер я ніяк не можу припинити писати тобі.
Та ми здебільшого разом і повинні цим жити і спрямовувати наші шляхи до швидкої зустрічі. Джон Томас каже «на добраніч» леді Джейн, трохи похнюплено, але з надією в серці».