Та йому й тепер хотілося давніх інтимних вечорів за розмовами з Коні — за розмовами або читанням уголос. Але тепер вона могла влаштувати так, щоб місіс Болтон приходила о десятій годині і переривала їх. О десятій Коні могла підніматися нагору і залишатися сама. Кліфорд зоставався в добрих руках місіс Болтон.
Місіс Болтон їла разом з місіс Бетс у кімнаті економки, у них встановилися добрі стосунки. Здавалося, кімнати слуг присунулися на диво близько, майже до самих дверей Кліфордового кабінету, хоч раніше були так далеко. Адже місіс Бетс, бувало, сиділа в кімнаті місіс Болтон, до Коні долинали їхні стишені голоси, і тоді вона сприймала якусь сильну зовнішню вібрацію робочих людей, що майже затоплювала їхні вітальні, коли вони з Кліфордом залишалися самі. Так змінився Реґбі з одною тільки появою місіс Болтон.
І Коні почувалася звільненою, в іншому світі; відчувала, що по-іншому дихає. Та вона все ще боялася того, що багато її коренів, очевидно, смертних, сплуталося з корінням Кліфорда. Однак вона дихала вільніше, і в її житті мала початися нова фаза.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Місіс Болтон зупинила своє дбайливе око на Коні, вважаючи, що й на неї має поширюватися її жіноча та професійна опіка. Вона завжди переконувала її світлість прогулятися, проїхатися в Утвейт, побути на повітрі. Адже у Коні з'явилася звичка сидіти коло каміна, ніби читаючи, чи ліниво щось шити, чи взагалі без жодного заняття.
Одного вітряного дня невдовзі після від'їзду Гілди місіс Болтон сказала:
— Ну чому б вам не прогулятися до лісу й не подивитися на нарцисики коло хатини лісника? Важко побачити в березні щось гарніше. Можна поставити букетик у кімнаті, дикі нарцисики завжди виглядають так весело, правда?
Коні уважно слухала її, не звернула уваги навіть на нарцисики замість нарцисів. Дикі нарциси! Врешті не варто варитися у власному соку. Знову прийшла весна… «Вертаються пори року, та не вертається День чи солодкий дотик Вечора чи Ранку».
І лісник, його тонке біле тіло, немов самотня тичинка невидимої квітки! Вона забула його у своїй невимовній депресії. А тепер щось піднялося в ній «біліше від колон і порталів»… залишилося тільки пройти ці колони й портали.
Вона почувалася міцнішою, впевненіше ходила, до того ж у лісі вітер був не такий стомливий, як у парку, де просто сплющував її.
Вона хотіла забути, забути весь світ, усіх жахливих людей з мертвими тілами. «Ти маєш народитися знову! Я вірю у воскресіння тіла! Пшеничне зерно, яке впаде в землю й не помре, не зможе не прорости. Коли проросте крокус, я так само з'явлюся й побачу сонце!» Під березневим вітром безконечні фрази пропливали в її свідомості.
Тонкі, дивовижно яскраві сонячні промені стрибали по чистотілу на узліссі, жовті і сяйливі, вони виблискували під ліщиновими лозинами. А ліс був спокійний, спокійніший, хоча водночас поривчастий від сонячних променів. Розцвіли перші квіти, і весь ліс наче зблід від безконечної білизни крихітних анемонів, які вкрили розворушену землю. «Світ поблід від того подиху». Та цього разу це був подих Персефони, яка вийшла з пекла холодним ранком. Налітали холодні пориви вітру, і нагорі він лютував, заплутавшись у гіллі. І він також попався й намагався визволитися, цей вітер, схожий на Авесалома. Які холодні анемони похитують блідими оголеними плечима над криноліновими спідницями зелені. Та спідниці витримували. А коло стежки декілька перших побляклих кущиків первоцвіту розкривають свої жовті пуп'янки.
Угорі все гуділо й колихалося, а донизу доходили тільки холодні подихи. У лісі Коні відчула дивне збудження, її щоки палали, очі горіли голубим вогнем. Вона йшла повільно, часом зриваючи первоцвіт і перші фіалки, що пахли солодко й холодно, солодко й холодно. Так вона брела вперед, не вибираючи шляху.
Нарешті вона дійшла до просіки в дальньому кінці лісу й побачила камінний будинок з плямистою зеленою покрівлею; він здавався майже рожевим, наче свіжа ніжка під шапочкою гриба, а камінь немов потеплів від сонячної хвилі. Коло дверей іскрився жовтий жасмин, коло замкнутих дверей. Але жодного звуку, з комина не куриться, собака не гавкає.
Вона тихо зайшла за будинок, туди, де піднімався схил, маючи на те причину — побачити нарциси.
Там вони і росли — ці квіти на коротких ніжках, живі й яскраві, вони шаруділи, тріпотіли, тремтіли, не маючи куди сховати свої голівки, відвертаючись від вітру.