Вони в розпуці трясли своїми яскравими сонячними обновками. Та, можливо, їм це подобається, можливо, їм справді подобалася ця штовханина.
Констанс сіла, спершись на молоду сосну, яка гойдалася під нею, дивовижно жива, гнучка й могутня у своєму пориві вгору. Рівна жива споруда з верхівкою коло сонця! Вона спостерігала, як з сонячними припливами, що зігрівали їй руки й коліна, нарциси золотіють. Вона навіть уловила в'язкий, нечутний запах квітів. І тут, така нерухома й самотня, вона, здається, потрапила в течію своєї власної долі. Спочатку прив'язана шнурком, вона хилиталася, її кидало з боку в бік, як човен на мертвому якорі, тепер — вільна у плавбі за течією.
Сонячне світло змінилося прохолодою, нарциси опинилися в тіні й тихо дрімали. Так вони простоять цілий день і довгу холодну ніч. Такі міцні в своїй тендітності! Вона підвелася, трохи задубівши, зірвала декілька нарцисів і пішла вниз. Вона не любила зривати квіти, але хотілося взяти з собою жмутик, їй доводилося повертатися до Реґбі з його стінами, і тепер вона ненавиділа його, особливо його стіни. Стіни! Завжди стіни! Хоча на такому вітрі їх бракувало.
Коли вона прийшла додому, Кліфорд запитав:
— Ти куди ходила?
— Просто гуляла в лісі! Поглянь, що за милі крихітні нарциси! Подумати тільки — вони вийшли з землі!
— І так само з повітря й сонця, — сказав він.
— Але зачала їх земля, — вона відрубала так різко, що навіть сама трохи здивувалася.
Наступного дня вона знову пішла до лісу. Вона пішла широкою дорогою, яка, звиваючись, піднімалася між модрин до джерела, котре називалося Джонова Криниця. На цій стороні пагорба стояв холод, і жодної квіточки під темними тінями модрин. Але крижане маленьке джерельце спокійно било зі свого дна, викладеного чистими, червонясто-білими кругляками. Яке воно крижане й чисте! Як виблискує! Безсумнівно, новий лісник вимостив його новим камінням. Вона слухала тихе дзюрчання води, яка переливалася через край і маленьким струмочком бігла вниз. Навіть крізь гул модринового лісу, що огортав своєю сердитою, безлистою, вовчою темрявою підніжжя пагорба, чувся дзенькіт крихітних водяних дзвіночків.
Місце було трохи зловісним, холодним, сирим. Однак з цього джерела пили воду, мабуть, сотні років. Тепер більше не п'ють. Його крихітний острівець був темний, холодний і похмурий.
Вона підвелася й повільно пішла в напрямку дому. Праворуч почувся стукіт. Молоток чи дятел? Безперечно, молоток.
Вона йшла далі, прислухаючись. Раптом помітила вузьку стежку між молодими ялинами, стежку, яка, здається, не вела нікуди. Але відчувалося, що тут ходили. Вона відчайдушно пірнула вглиб між густі молоді ялини, які швидко змінилися старими дубами. Вона йшла цією стежкою, і в тиші вітряного лісу стук молотка наближався, адже дерева навіть у шумі вітру дотримуються тиші.
Вона побачила потаємний маленький вируб і потаємну маленьку хатинку з необтесаних дощок. Вона ніколи тут не була раніше. Вона зрозуміла, що в цій тихій місцині виводяться молоді фазани; лісник у сорочці з довгими рукавами стояв на колінах і забивав щось молотком. Собака кинувся вперед, коротко й різко гавкаючи; зненацька лісник підвів голову і побачив її. В його очах застиг переляк.
Він випростався, віддав честь і мовчки спостерігав, як вона підійшла ватяними ногами. Він не хотів цього вторгнення, він плекав свою самотність, як єдину й останню в житті свободу.
— Я здивувалася, хто це тут стукає, — сказала вона, почуваючись слабкою, задихана й трохи налякана його таким прямим поглядом.
— Ро-облю курник для курчат, — сказав він з протяглою місцевою вимовою.
Вона не знала, що говорити, відчувала слабість.
— Я б хотіла трохи посидіти, — сказала вона.
— Ідіть, сядьте тут, у хижі, — сказав він і пішов перед нею до хатини, відсуваючи вбік бруски та інший мотлох і витягнувши звідти грубий стілець, збитий з ліщинових жердок.
— Запалити вого-онь? — запитав він, у його тягучій мові звучала дивна наївність.
— О, не турбуйтеся, — відповіла вона.
І глянула на свої руки, вони були майже сині. Отож він швидко поклав декілька модринових гілок у невеликий цегляний камін у кутку, і за мить жовте полум'я рвонуло вгору до комина. Він звільнив їй місце коло цегляного каміна.
— От посидьте тут хви-илю, зігрійтеся, — сказав він.
Вона скорилася. Цей чоловік володів тією дивною владністю оборонця, якій вона зразу підкорилася. Отож вона сиділа й гріла руки до полум'я, підкидала у вогонь поліна, а надворі знову застукотів молоток, їй не дуже-то й хотілося сидіти в кутку коло вогню, краще б спостерігати за ним з дверей, та нею опікувалися, і доводилося скорятися.