Коні раптом спалахнула від гніву.
— Чудово! — сказала вона. — Я сама цим займуся.
— Добре, ваша світлість.
Їхні очі зустрілися. В його очах — холодна, загрозлива антипатія й зневага і байдужість до того, що має статися, її очі палали від отриманої відсічі.
Та її серце опустилося, вона побачила його страшну неприязнь, коли пішла супроти його волі. І побачила, що він майже у відчаї.
— До побачення!
— На все добре, моя леді! — він віддав честь і різко відвернувся. Вона розбудила в ньому приспаного звіра, сповненого давньої кровожерливої люті, люті проти свавільної жінки. І він безсилий, безсилий. Він знав це!
А вона розсердилася на свавільного чоловіка. До того ж слугу! І понуро пішла додому.
На пагорбі під великим буковим деревом Коні зустріла місіс Болтон, яка вже виглядала її.
— Я тут дивилася, чи ви не йдете, моя леді, — просяяла жінка.
— Я запізнилася? — запитала Коні.
— О… просто сер Кліфорд чекає на чай.
— Ну і чому ж ви не подали його?
— О, я думала, це не зовсім моє місце. Думаю, серу Кліфорду це б не зовсім сподобалося, моя леді.
— Не розумію, чому, — сказала Коні. Вона зайшла в Кліфордів кабінет, де на таці парував старий мідний чайник.
— Кліфорде, я спізнилася? — запитала вона, зупинившись перед підносом в капелюсі й шалику, відклала квіти й узяла бляшанку з чаєм. — Пробач! Чому ти не дозволив місіс Болтон заварити чай?
— Я про це не подумав, — він відповів іронічно. — Щось погано уявляю собі її на чолі чайного столу.
— О срібний чайник не така вже святиня, — сказала Коні.
Він здивовано глянув на неї.
— Чим займалася весь полудень? — запитав він.
— Гуляла й сиділа в одному потаємному місці. Ти знаєш, на старому падубі дотепер залишилися ягоди.
Вона скинула шалик, але залишилася в капелюсі, й сіла заварювати чай. Грінки, звичайно, вийшли пересмаженими. Вона накрила чайник для заварки полотняним рушничком і підвелася за невеликою склянкою для фіалок. Бідолашні квіточки обвисли, безвольні на своїх стеблинах.
— Вони оживуть! — сказала вона, поставивши перед ним склянку, щоб він відчув їх запах.
— «Солодші за повіки Юнони», — процитував він.
— Не бачу жодного зв'язку з цими фіалками, — сказала вона. — Єлизаветинці надто манірні.
Вона налила йому чаю.
— Як ти думаєш, до хатинки неподалік від Джонової Криниці, там, де висиджуються фазани, є другий ключ? — запитала вона.
— Можливо. А навіщо?
— Сьогодні я випадково забрела туди. Ніколи не була там раніше. Таке миле місце. Я могла б часом посидіти там, правда?
— Там був Мелорз?
— Так! Тому я й знайшла її, він стукав молотком. Здається, йому зовсім не сподобалося моє вторгнення. Він, по суті, став грубим, коли я спитала про інший ключ.
— Що він сказав?
— О, нічого особливого, цілком у своєму стилі, сказав, що нічого не знає про ключі.
— Можливо, в батьковому кабінеті є ще один ключ. Всі ключі знає Бетс, всі вони там. Я накажу, щоб він пошукав.
— О, будь ласка! — сказала вона.
— Отже, Мелорз був майже грубий?
— Та ні, нічого особливого. Думаю, він не хотів ділити зі мною свободу цього замку, отак.
— Мабуть, не хотів.
— Однак не бачу причин для заперечення. Врешті це не його дім! Не його особисте житло. Не розумію, чому я не можу там посидіти, коли мені хочеться.
— Саме так! — сказав Кліфорд. — Він багато на себе бере, той тип.
— Ти думаєш?
— О, безперечно! Він вважає себе чимось винятковим. Знаєш, він мав дружину, з якою у нього не склалося, отже, він записався в 1915 році до армії, здається, його послали до Індії. В усякому разі, якийсь час він працював ковалем при кінноті в Єгипті; весь час коло коней, він на них знається. Тоді якийсь індійський полковник звернув на нього увагу, і його зробили лейтенантом. Так, йому дали офіцерський чин. Здається, він поїхав з тим полковником до Індії, аж на північно-західний кордон. Захворів, одержав пенсію. Здається, до минулого року залишався в армії. Природно, що для такої людини нелегко вертатися назад до свого рівня. Він приречений борсатися. Та, мені здається, він добре виконує свої обов'язки. Тільки жодних справ з лейтенантом Мелорзом я не маю.
— Як він став офіцером, коли говорить з таким тягучим дербіширським акцентом?
— Говорить так він тільки інколи, під настрій. Він може говорити бездоганно, як на нього. Думаю, він вважає, що, повернувшись знову в лави рядових, краще говорити, як рядові.
— Чому ти раніше мені про нього не розповідав?
— О, я не маю смаку до цих романтичних історій. Такі бідолахи трапляються у всіх верствах. Таких бід трапляється тисячі.